Осінні узори

Коли я отримав Шевченкiвську премiю, то заплакав з радостi – нiби вiд несподiванки.

Зневiра

Того в мене не було нiколи. Була тривога: чи здiйсниться найважливiше, чи здобудемо колись Незалежнiсть, але зневiри не було. Я надто великий оптимiст, щоб зневiритись.

Папiр, ручка, записники

Люблю сiрий, м’який папiр – на ньому добре писати ручкою. Не кульковою, тiльки чорнилом. Записники мають бути в гарнiй оправi, щоб хотiлося розгорнути й зазирнути – а що ж там занотовано? А ручка? Якби хтось подарував менi до дня народження добру ручку, я був би щасливий.

Сонце. Свiтанки

Люблю середину лiта, коли сонце найвище. Стою на верандi свого будиночка в Наварi й спостерiгаю за сонцем, яке ось дiйшло до крайньоi межi. Така радiсть була, коли воно котилося нестримно i стало там, над тим комином, над якоюсь сiльською хатою… І тодi в мене починаеться туга. Я знаю, що сонце постоiть там два-три днi й почне вiдкочуватись. І така в мене туга за сонцем! Знаю, що йде зима, зиму теж люблю, але сонця так мало, а вечори такi довгi… Це несправедливо – наче хтось вiдбирае в мене сонце…

Я бував на Заполяр’i, де сонця немае пiвроку.

Це не для мене. Їздив до брата, коли вiн там ще жив пiсля таборiв. Хотiв довго затриматись, щось написати, але не витримав у сумерку, вернувся додому. Коли пiд’iжджав до Котласа i побачив сонце – не було щасливiшоi людини.

Вiк справдi глибокий

Колись молодим я не мiг себе уявити сiмдесятилiтнiм, бо то вiк справдi глибокий.

Я навiть не думав, що до таких лiт можна дожити. Тепер не вiрю, що маю сiмдесят – хоч коли глянути на те, що встиг зробити, то на те треба було багато часу – того не зробиш за кiлька лiт.

Але згадаймо слова Шевченка: «Ми восени таки похожi хоч трошечки на образ Божий». Упродовж життя ми зазнаемо поважних змiн i втрачаемо свiй первiсний образ. Пiд свою осiнь людина стае такою, якою вона була задумана Господом, вона в старостi гарна – приходить розважливiсть, мудрiсть, задумливiсть i вибачливiсть.

Людина вiдчувае ту печаль за життям, котре повернути не можна, тож людина стае добрiшою, знаю це по собi, бо з того запального крикуна, який у суперечках був нестерпний i вибуховий, я перемiнився на толерантного старшого пана. Люблю себе такого, бо то е мiй останнiй образ.

Найбiльшу радiсть менi приносить праця. Хоч вона страшенно виснажлива, i я, завершуючи кожну свою рiч, називаю ii останньою: пишiть самi, це затяжко, забагато одному.