Осінні узори

Стежиною, попри царини, вiддалялася маленька постать у полинялiй хустцi з вузликом у руках. За нею мукала чорноморда Бiлунка й бiгло вслiд телятко. Зупинилась, окраець хлiба витягнула, пхнула в мордочку, попестила. І швидко зникла за цариною.

…Де ти тепер, бiлява, синьоока дiвчинко? Я минаю левади – чи поiздом, чи пiшки – а всюди воно, те рожеве марево, багрянець розсипаний по соковитих левадах.

Може, ти знайшла свое щастя i тепер так, як i я, з мрiйливою усмiшкою на устах згадуеш? Чи загубилась по наймах i на твоiй могилцi засiялась наша квiтка?

Де ти тепер?

Усмiх любоi дiвчини, погляд незнайомоi, iнколи молода мати з дитиною примушують мене зупинитись, приглянутись.

Може, це ти?

Тонконогi, високi, головки – зiрочками, червонi й незапашнi, минаю я, зриваю, кладу на свiй столик розкiшним букетом, дарую своiй коханiй квiти…

Це бузькiв огонь.

1956

Батько

Це було в ресторанi на вокзалi.

Дiд Панас хотiв повечеряти. Довго не зважувався заходити з бесагами, бо там грала музика, а за столами сидiло, як вiн думав, саме начальство.

Але треба було щось теплого з’iсти. Зняв капелюха й поклонився швейцаровi.

– Можна?

Тодi зайшов.

Роздивлявся, де б сiсти. Коли почув, що хтось його кличе. Це старий знайомий – Марко. Колись разом на сплавах працювали. Втiшно було його побачити через багато рокiв.

Пили пиво з нагоди зустрiчi.

Марко розпитував про життя, Панас скупо вiдповiдав.

– А як дiти?

– Одна була, Оленка, та й то…

– ?

– Поiхала вчитися до Львова.

А тут вiйна. Довiдався вiд людей, що нiмцi забрали на роботи. Так i не вернулась.

Пиво випили, а до котлет не доторкались.

Панас витяг люльку.

– Кури цигарки.

– Це можна.

Марко знову замовив пива.

– А може ще повернутись. Отак часом нема, нема, та й диви…

– Та де там…

– А все може бути.

Обидва не вiрили, але обом хотiлося так говорити.

– Десь у Коломиi, – це вже Панас, – вернувся отак син до батька. Через дванадцять рокiв, а вернувся.

– А я що кажу.

– Той, говорили, мав лише п’ять рокiв, як пропав.

– А твоя?

Дiд Панас задумався, пригадував.

– Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жiнку за сусiднiм столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на ii вродливому обличчi. Потiм вийняв з бесаг пляшку. – Я iду вiд сестри, а вона менi цiеi слив’янки на дорогу.

– То повiз би додому.

– Не маю нiкого, однi стiни…

Розливав у чарки i – по скатертi.