Осінні узори

– Якби отак вернулась, то скликав би все село i напоiв би до безпам’ятi.

– Пийте, куме.

– Дай Боже…

Дiд Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скiльки дiтей у Марка. Аж четверо, дякувати богу.

– А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…

Жiнка всмiхнулася, а Панас думав, що це до нього, i тому через стiл поклонився. Вона здивовано знизала плечима i щось прошепотiла до свого сусiда.

Панас говорив чи, може, тiльки думав:

– Я лиш одне iй наказував: учися та й учися.

В школi ii завше хвалили. А книжки такi мудрi читала, що я з них нiчого не розумiв.

Наливав чарку за чаркою i пив. Не чув навiть, коли Марко розплатився й пiшов до поiзда.

«А якби отак це була Оленка? Попросив би-м ii за стiл та й спитав, чи пам’ятае свого тата. Або нi. За всi грошi, що тут мае, купив би iй хустину».

Вже не пив, а тiльки дивився на молоду жiнку й уявляв, що це його донечка.

Отже, подарував би iй хустину.

Та що – хустина! Вона, напевно, i не носить хусток. Бо ж у мiстi виросла. Але вiн нiчого бiльше не мiг би сьогоднi iй купити. Таку в пасочки, з довгими тороками бачив на вокзалi в ларку. От вiзьме та й купить. Складе гарненько, пiдiйде до столика i скаже: «Не знаю, чия ви, але в мене була така Оленка, то вiзьмiть собi». Та й усе.

Починав вiрити, що буде так: вона дуже здивуеться, потiм схопиться з-за столу й скрикне:

«Таточку!»

Тодi вiн забере ii додому. Скличе все село i справить таке свято, якого ще нiхто не бачив.

А молода жiнка дивилася на нього. Дiдовi Панасовi здавалося, що навiть дуже пильно дивиться, нiби впiзнае. Що таке? В очах почало прояснюватися вiд хмелю, й Панас побачив на ii обличчi прикмети своеi дочки: так само посерединi волосся продiл, ямочка на бородi… Хотiв схопитися й крикнути: «Це я, я, батько!» Але не смiв, не був певний, що це Оленка. Найкраще буде зробити так, як задумав. І то вже.

Хитаючись, бо вiд слив’янки шумiло в головi, вийшов у вестибюль.

Пiдiйшов до ларка. Купив – таку в пасочки з довгими тороками. Вертався швидко, спотикаючись на чиiсь клунки. Але за столом нiкого не було. Цього не ждав Панас. Це нiби хтось останню дошку витягнув з-пiд нього на хисткому мостi, нiби з грудей хтось вийняв серце й щось холодне поклав замiсть нього.

Знав: не було тут Оленки, тож не було й жалю. Тiльки в грудях гуляла порожнеча пiсля останньоi iлюзii.

У руках – хустина. Це все, що залишилось для нього.