Осінні узори

Хiба ще одна сльозина з усього його багатства блиснула, горошинкою скотилася по сивому щетинистому обличчю, та й вона загубилась солоним присмаком у куточку вуст.

1957

Злочин

Бiлою змiею в’еться снiг по дорозi. Ідуть телефоннi стовпи один за одним, мов зажуренi подорожнi, виграе вiтер морозну пiсню на дротах. Я повертаюсь на свое передмiстя. Менi не холодно, мене грiе мое щастя.

Бринить у дротах сумна мелодiя, а в мене на серцi – радiсть. Я йду, iду, а пiтьма колишеться над землею, така морозна пiтьма, рiздвяна.

І раптом з темряви хтось кидае два слова, як два пекучi поличники: «Ти – злодiй!» Кидае не як звинувачення, а як вирок, присуд. Здригаюся, немов вiд пострiлу над вухом. Хто це сказав? Оглядаюся навкруги, заглядаю у власну душу, шукаю – i все говорить менi мовчанкою:

– Ти – злодiй.

Пригадую… Цi два страшнi слова тiнню, назирцi йшли за мною вже довгий час, i знав я, що рано чи пiзно вони стануть передi мною, як моi двiйники. А тепер, коли вже вiдбувся суд, коли незримi погляди знайомих вiдвертаються вiд мене, схвалюючи вирок, дозвольте менi сказати останне слово.

Так, я злодiй. Я вкрав чуже щастя. Ба нi, чужого щастя я не крав, я тiльки на чужому мiсцi будую свое власне. Вислухайте мене. Може, знайдете в моему вчинку хоч трохи благородства.

Одного осiннього дня сидiв я в парку на лавочцi. Пливли по небу бiлi хмаринки, розiрванi на клаптi, як моi думки. Любо було дивитися на них i бачити в них себе.

Маленька дiвчинка в червоному платтячку покинула вiдерце з пiсочком i несмiливо пiдiйшла до мене.

– Ти хто така?

– Я сховалася вiд мами, а…

Пальчиком водила по моему колiнi.

– У тебе новий костюм, а менi мама купить новi черевики.

Простягнула ручку до мого обличчя.

– Якi в тебе вуса! – дотикнулась до вусiв i опустила раптом ручку. – В тебе лице мокре, ти плачеш?

Тодi я схопив ii на руки, нiжно пригорнув i поцiлував у рожевi запашнi щiчки.

– Чия ти?

– Мамина.

– А мама де?

– Там… Я сховалася.

– Вона знайде тебе?

– Знайде.

– А я заберу тебе з собою.

– І маму забереш?

Я здивовано глянув на дiвчинку й не вiдповiв.

По алеi швидко йшла молода жiнка, оглядалася довкола, кликала:

– Любко! Любочко!

Дiвчинка шепнула.

– Сховаймося за кущик.

Я послухався. Ми приклякнули за густими кущиками бузку й пильно приглядалися. Любка, як мишеня, водила хитрими оченятами за голубим платтям своеi мами, затуляла ротик, щоб не засмiятись.