Осінні узори

Володя аж прiв вiд думки, як вiн повинен повестися пiсля кiно: чи провести Олю додому, чи сказати «на добранiч» i пiти. Але не сталося нi одне, нi друге. Бо коли виходили, Оля раптом зникла в натовпi. Й Володя полегшено зiтхнув.

А на другий день усi немов змовились у класi. Коли в очi з ким – лукавi посмiшки, коли ж обернеться – шепiт. І виразно видiляються слова: Оля… кавалер… страшна любов.

Володi було образливо. Хотiлося повернутись i дати ляпаса першому-лiпшому, хто шепочеться. Але стримався. Подумав, що на це сказали б iншi.

Зловив себе на тому, що думав саме про Олю. І вiд цього стало приемно. Смiливо й гордо глянув на товаришiв. А вони, побачивши, що вiд збентеження нема вже й слiду на обличчi Володьки, переможенi, опустили очi.

Вiдтепер у Володi появилися iншого роду розваги. Кожного дня вiн приходив до школи ранiше за всiх i вистоював у коридорi до першого дзвiнка. Проходжувався бiля стiнгазети або старанно перечитував плакати, немов вивчав кожну окрему букву. Зрештою, за якийсь час вiн знав напам’ять майже всi статтi стiнгазети, всi написи на фотомонтажах, а букви на плакатах набирали чимраз бiльше ознак живих iстот.

Пiд час таких занять Володя намагався нiкого не помiчати. Проте не мiг не привiтатися з Оленою Григорiвною. Це, мабуть, тому, що вона дуже поволi пiднiмалася сходами нагору. А може, тому, що на ii зморщених щоках завжди спочивала добродушна посмiшка, а очi були зiгрiтi теплом.

Часто з нею разом або перед ii приходом пiднiмалась угору невисока щупленька дiвчинка.

В поясi пальцями обхопив би, а темно-каштановi товстi коси ледве вкладались на ii голiвцi. З нею також вiтався Володька. Вона вiдповiдала кивком голови й швидко бiгла в клас. Коли ж iх iшло двi або бiльше, вона не дивилася в бiк Володi й робила незадоволену гримасу в вiдповiдь на багатозначнi натяки й жести своiх подруг. Тодi Володька насуплював брови, стискав губи так мiцно, що на бородi виступала ямочка, й заходив до класу.

Так минав час.

Аж одного дня сталось таке, чого не чекали нi учнi, нi вчителi, нi сам Максим Іванович.

Володька за щось (нiхто не знае, за що!) потрапив у мiлiцiю, де пробув цiлу нiч. Поки ця справа вияснялась у кабiнетi директора, звiстка блискавкою облетiла школу. Навiть учнi молодших класiв перешiптувались: Заець сидiв пiд арештом, його виключать – i рiзнi варiанти причин – за хулiганство, а вiрнiше всього, за крадiжку на базарi.

Перед канцелярiею – стривоженi учнi. Звiдти вийшла заклопотана Олена Григорiвна.