Осінні узори

В кабiнетi перед похмурим директором стояв Володя Заець. Чорний чуб розсипався на чолi, темнi очi спинились на нiжцi стола.

Максим Іванович суворо й холодно, як безпристрасний суддя, дивиться на Володьку з-пiд зсунутих на нiс окулярiв. У його очах – щось подiбне на докiр i зневагу до невдячного годованця. Володя вiдчував це i бажав, щоб швидше все закiнчилось.

– Ну, то розповiдай, Заець, як ти вчора потрапив у мiлiцiю, – з ноткою злостi в голосi – директор.

Володя мовчав.

Максим Іванович ще i ще раз повторив питання, але вiдповiдi не почув.

– Слухай, Володю, – вже трохи м’якше, – ти мусиш розповiсти. Що робив учора в оранжереях парку?

Володя здригнувся, але далi мовчав. Тiльки загадкова усмiшка на мить торкнулася уст i вiдразу згасла. Нi, вiн не скаже нi слова.

Йому яскраво пригадалася вчорашня неприемнiсть, i в темних очах майнула та сама дивна посмiшка.

У всьому винна подруга Олi – Галя. Три днi тому пiсля урокiв вона пiдбiгла до Володi й пiд великим секретом сказала, що незабаром, тобто сьогоднi, в Олi день народження (п’ятнадцять рокiв!), що батько дозволяе iй забавитися зi своiми товаришами i що Оля хоче запросити Володю, тiльки сама соромиться.

Володя розтав вiд щастя, вдячно стиснув Галi руку й бiгом помчав додому.

Дома зосередився: як йому бути, з чим прийти? І тут вiдразу – перешкоди. Увечерi прийшла з роботи мама й послала Володю до сусiдки Тонi позичити грошей. Стало ясно, що йому тепер не дiстанеться нi карбованця вiд мами. Вiн почав переглядати всi своi книжки, але жодноi годящоi не найшов: усi старi, з погнутими обкладинками.

Володя тодi придумав iнше. Намалюе орнамент, вiн умiе малювати, а пiд ним напише вiрша. На другий день орнамент був готовий, та нiчого не виходило з вiршем. Ще промучився один день, але, крiм рядка «Питнi оди вийшли з моди», далi не пiшло.

Хлопцевi недалеко було до розпуки. Вчора зустрiвся з Олею у коридорi. Червона, як пiвонiя, пробiгла вона мимо нього i тiльки у дверях класу оглянулася. Хитнула запитуюче головою, що мало означати: «Прийдеш?» Володька вiдповiв кивком: «Прийду».

І вiн рiшився на вiдчайдушний крок.

Пiзно ввечерi крався у парку до теплиць. Сторож дрiмав, а через склянi дверi виднiлись освiтленi неоновими лампами червонi й кремовi троянди. Тiльки три зiрве, хiба це крадiжка?

Тихо рипнув помiст – Володька затамував подих, притулившись до стiни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало i з дзенькотом покотилося по пiдлозi.