Осінні узори

А менi назустрiч ген вiд потiчка, що цiвкою бiлiе внизу, лине пiсня:

Ой попiд гай зелененький

Ходить мiй миленький,

Затикав си за крисаню

Розмай молоденький…

Радiю, що випадок звiв мене з мешканцями гiр. Знаю: заговорю з цим дзвiнким голосочком, як давнiй знайомий.

З-пiд кучерiв дивляться на мене темно-синi очi й допитливо чекають.

– Де я, дiвчино?

– На Завуялi.

– Що це таке?

Смiх. Прозорий i чистий, як ота джерельна вода, що бiля колиби стiкае по дерев’яному жолобку.

– Були там? – кивае вона головою на вкутанi туманом верхи гiр i показуе на квiти.

– Так, ходив за рододендрами.

– Що? Та це ж рута!

– Хай буде рута.

– А ти там була?

Знову той самий журкiт смiху, тiльки тепер я вчуваю в ньому iронiю.

Передi мною струнка, як смерiчка, свiжа, як гiрське повiтря, розкiшна, мов квiтка рододендру, дiвчина.

– Що ти тут робиш?

– Бриндзу б’ю.

Свята простота.

– А де ж Завуяле?

Дiвчина показуе рукою на стежку, що збiгае вниз, i стае осторонь. Нi, вона не проведе, сам допитаешся. Так говорять ii очi – темно-синi веснянi бриндушi.

– Як називаешся?

– Так, як мама.

– А мама?

– Так, як я.

Я весь у полонi сьогоднiшнього дня. Щоб вiн не закiнчився завтра i пiслязавтра. І через тиждень.

Так мало хочу… Мешканцi гiр мають бiльше. Вони беруть собi гомiн гiр, шум смерек, збурене небо, пiсню рiк – як свою власнiсть.

Я не зумiю цього всього взяти. Аби хоч продовжити нинiшню днину, нинiшне враження… щоб записати.

Вiдпочиваю там, де чорт добранiч каже. Живу в людей, вiд яких дiзнаюся бiльше, нiж iз томiв етнографiчних збiрникiв. Мiй господар – старий лiсник. Вiд нього записую легенди, яких нема нi в Гнатюка, нi в Шухевича. З вечора i до пiзньоi ночi слухаю його розповiдi. Що б вiн не говорив, я в усе вiрю.

Старий лiсник знае, звiдки взялось Морське око – холодне озеро на вершинi Чорноi гори.

– Розповiв би, не ймете вiри.

– Нi, нi! Розказуйте.

– Морське око – це велика сльоза лютого велетня Чорногора…

І далi я забув про оповiдача, чую лише легенду, яка для цих людей, а вiднинi i для мене, е дiйснiстю i казкою.

…Уривистi скелi й темнi лiси нiколи не бачили слiз Чорногора, а тiльки блискавицi iз затуманених очей, тiльки шматки розiрваного чорного неба по верхах гiр.