Осінні узори

Дивiться, яке сьогоднi сонце!

Вперед! Маршрут мiй незвичайний: хребтом Чорногори вiд Говерли – до Пiп Івана. Я сам. Хочу бути наодинцi з собою, хочу надихатися враженнями й не дiлитися нi з ким. Належатиму тiльки собi й природi. Щоб цикл моiх поезiй «Черемошем грають хвилi» наситився запахом ялиць, щоб його обвiяли полонинськi вiтри, щоб задзвенiли вони, як чистi гiрськi джерела.

Наздоганяю групу туристiв. Вони аж з Киiвщини.

– Ви не знаете дороги на Говерлу? – питають.

Я ще не був на Говерлi, але вже настiльки близькi менi гори, що смiливо заявляю:

– Так, дорога менi знайома.

Я проведу вас нетрями, звiриними стежками, ви будете спинатися крутими плаями до найвищоi точки Карпат, а звiдти побачите всю велич украiнськоi Швейцарii!

– Добре сказано, – хвалять туристи. – Справдi – Швейцарiя!

Вони приймають мене за мiсцевого.

Бiля самого пiднiжжя Говерли нахлинув туман. Густий i холодний. Сповнилося вiщування хазяйки готелю. І що тут дивного? Тут кожна людина чарiвник. Тут знають те, що буде, i бачать те, чого нiколи не бувае.

Мряка стае чимраз густiшою й наче вата забивае рот, нiс, вуха. Моiх супутникiв поглинуло густе молоко туману, й вже iх не бачу, голоси звучать приглушено, а далi губляться. Зi мною тiльки глухий шум, i годi розгадати, що то шумить: вiтер, гiрськi кущi чи моя самотнiсть?

Самотнiсть? Це непогано. Я ж хотiв бути сам. Доберусь до вершини Говерли – звiдти мiй маршрут.

Проте блуд повiв мене iншими стежками. Не дивуйтеся, в горах я повiрив у забобони.

Менi враз здалося, що йду в протилежний бiк. Хоч не вниз, а вгору, все одно можу поклястися, що Говерла якимсь чудом повернулася своiм куполом у безодню, i я дряпаюся до ii пiднiжжя. Тепер уже не знаю, куди йду.

Мене зупиняють розкiшнi кущики високогiрних квiтiв – рододендрiв, що кривавими латками зачервонiли пiд ногами. Рододендри. Я не вперше iх бачу. Вдома у мене на вiкнi поряд з кактусами i аспарагусом цвiтуть i вони – найстарiшi квiти нашоi планети. Вони не прикрашають кiмнати.

Менi iнодi жаль було дивитися на сумовито схиленi дзвiночки, що никнуть у тузi за холодними туманами, кам’янистим грунтом, гiрськими суворими кряжами. У вазонах вони сiрi й чужi. В горах не змiняеш iх на найкращi оранжерейнi троянди, бо прикрашають вони землю.

Я нарвав iх цiлий букет й iду вниз навмання. Завiса туману стае прозорiшою, нарештi мене обливае багрянець призахiдного сонця. З рясною китицею високогiрних квiтiв iду до колиби. Добре, що натрапив на житло.