Осінні узори

Дiвчина зустрiчае мене радо. Вона сьогоднi не розмовляе загадками. Звуть ii Оленкою. Наливае в горнятко молока й подае менi. Молоко пахне овечою вовною. Цей запах нагадуе менi дитинство. Я ж бо родом з Покуття. Ми з Оленкою майже земляки, нам легко буде порозумiтись.

Вона запитуе, хто я i звiдки. Бачу, як густi брови зводяться вiд здивування i тут же розпогiднюються.

– І живете там?

– Нi. Тiльки iнколи приiжджаю.

Теплий полиск померк в очах дiвчини, але ненадовго.

– А гуцулки танцюете? – питае задьористо.

– Трохи танцюю.

– Трохи – для бiдних… А пiснi нашi спiваете?

– У тебе навчуся.

Оленка пiдводить на мене своi темно-синi бриндушi й лукаво поглядае.

– Ви – вчений?

Не знаю, що вiдповiсти.

– Вчений, – вирiшую.

– І я маю десять класiв.

Дивуюся. Чому ж вона тодi бриндзу б’е на полонинi, а не вчиться.

– А хiба ви тут будете за мене?

Чому – я? Найдеться, кому. Невже Оленцi не хочеться вчитись?

– Хочеться.

– То покинь свою полонину i йди.

– О нi…

Вона обвела поглядом гори, у мрiйливiй задумi опустилась лiктями на траву й сама до себе прошепотiла:

– Нi, нi… Вчитися, може, й буду, а полонини не покину.

Вiд цього «нi» в моему серцi пригасло те романтичне пiднесення, яким я жив цих кiлька днiв у горах. Вiд цього «нi» повiяло патрiархальною вiдсталiстю. Я не за те, щоб молодi люди обов’язково покидали батькiвське гнiздо, але нова, сучасна людина повинна бути морально готовою розпрощатися з ним.

А Оленка то заплiтае, то розплiтае довгу й товсту вужiвку-косу, а темно-синi очi заволоклися мрiею.

Про що мрiе вона? Як розгадати?

Оленка спiвае. Спiваючи, вона дивиться на мене, та, мабуть, не бачить нiчого, крiм музичних образiв, створених ii уявою. Лине пiсня за пiснею. В Оленки театральна невимушенiсть, чудовий слух i голос, але це ще не все, чим чаруе вона не тiльки мене, а й простiр полонини, квiти, серед яких сидить, пiдiгнувши ноги, потiчок i синiй смерековий бiр, що притихли, заслухавшись.

Намагаюся зрозумiти, але попередня розмова i нова думка заважають слухати. Чи доцiльно, щоб талант залишився невiдомий людям? Адже людина-творець – не пташка. Їй замало власноi пiснi, iй треба визнання. Народ видiляе з-посеред себе здiбнiших людей, якi репрезентують його iншим народам, свiтовi. Такими були шотландський Бернс, буковинський Федькович, воронезький Кольцов i взагалi всi видатнi люди.