Осінні узори

Таким шляхом iду i я, бо, ставши вище, я зумiв зрозумiти казку життя людей для того, щоб проспiвати iм iхню пiсню.

Зумiв зрозумiти? Так чому ж отоi найбiльш затаеноi ноти, серцебиття пiснi зараз дiткнутися не можу? Вона, близька й невловима, вiдбиваеться луною вiд мого здивування: чому Оленка спiвае тут, хто ii слухае, чие визнання буде нагородою за ii талант?

Я не можу збагнути найтонших нюансiв мелодii, не можу знайти зараз ключа до своеi власноi пiснi, яка, здавалось, учора от-от сама зiрветься iз сповненоi нових вражень душi.

Чому якраз цi почуття заважають?

Оленка спiвае. В неi це виходить так природньо, як звичайна розмова. Вона не знае нi своiх здiбностей, нi своеi краси. Тут iй не можна залишатися. Доiти овець i корiв, бити бриндзу, чистити стаю вiд гною може хтось iнший. Так спiвати може тiльки талант.

Кажу iй про це. Вона смiеться i замiсть вiдповiдi просить допомогти зцiдити з казанiв жентицю. Мене дратуе така надмiрна простота й несерйознiсть в розмовi. Але допомагаю. Оленка зовсiм близько бiля мене, я чую ii подих.

Вона ставить казан на землю, мов чарiвниця, впиваеться в мене шаленими очима i чекае. Нiби говорить: «Я твоя пiсня, ти знайшов мене».

У забуттi пориваюсь до неi й одразу ж зупиняюся. В очi менi впадае ii забруднена на грудях сорочка, зачовганi в травi ноги, довгi, як у скрипачки, пальцi з потрiсканими пучками, тугий стан, пiдперезаний старою запаскою. В уявi переодягаю ii в найкраще плаття, закладаю iй коси по-японськи або втинаю iх, i кучеряве чорне волосся спадае завитками на плечi.

Таку хочу обняти. Вона на сценi, глядачi, затаiвши подих, чекають ii пiснi.

Немае пiснi. Оленчинi очi наливаються смутком, смуток змiнюеться холодком i врештi байдужiстю. Вона говорить щось зовсiм недоречне:

– А ви знаете, я не люблю курортникiв.

З долин наповзае фiолетове надвечiр’я. Гiркота разом з присмерком осiдае в моiй душi. Я не знаю, що саме, але втратив щось сьогоднi. Якась перепона не дозволила менi вловити мелодiю гiр i вiдчужила вiд мене запашну полонину, на якiй квiткою рум’яного рододендру цвiте загадкова Оленка.

Просиджую до пiзньоi ночi над розкритим зошитом i не можу записати жодного слова. Цвяхом вбилася думка в мозок: «Чому я став iй раптом чужий? Чому вiд того зневажливого слова «курортник» пропала казка, яку я виплекав в уявi?» І вже по-iншому виднiють гори, залитi мiсяцем, i легенда про Чорногора звучить не так, i Оленка бiльш не здаеться менi мавкою, а ii «нi» заперечуе й осуджуе щось у менi самому.