Осінні узори

Старий лiсник встае ще задовго до свiтанку. Вiн збираеться в Буркут на сплави. Я йду з ним. Сподiваюсь почути вiд нього хоч би одну легенду, щоб знову ожила передi мною своiми чарами казка.

Але лiсник тепер говорить тiльки про лiс. Хочу вловити в розповiдi старого щось казкове, як колись, i тут же вiдчуваю, що мене цiкавить тепер не казка, а його глибоке знання лiсовоi справи. Вiн розумiе деревину, знае, чого вона потребуе, про дерево говорить, як про людину. Довiдуюся, наприклад, що дуб любить сусiдство таких дерев, вiд яких вiн вищий хоч на вершечок, а ялина навпаки – ховаеться вiд сонця в чужу тiнь.

І люди е такi: сумирнi й гордi.

– Оце вам дуб, а це дубиця, – показуе лiсник на два однаковi дерева. – Га? Як вiдрiзняю? А так, як дiвку вiд парубка. Дубиця швидше опускае листя i швидше обсипаеться.

Лiсника турбуе те, що вирубки не засаджують негайно лiсом. Постоiть отак пару рокiв, i тiльки ялiвець там ростиме, бо, крiм рiзних хвороб, у лiсi живуть ще й злi сили, вiд яких не лише рубачi, а й дерева гинуть.

Дивуюся й лякаюсь, що мене зараз цiкавить не екзотика, а звичайна проза.

– Ви знаете про лiс, напевно, бiльше вiд деяких лiсничих, – кажу до лiсника.

– Може бути… Вiд таких, що за деревами лiсу не бачать. Лiс темний, але тiльки для темних людей.

Зрозумiло, що старий не сказав цього в мою адресу, але я вiдчув, як ураз спаленiло мое обличчя. А може, це я за деревами не бачу лiсу, для мене вiн темний? Може, це я за казковими уявленнями не зумiв побачити людей, iхньоi працi, iхньоi пiснi?

Ще раз прошу лiсника розповiсти легенду про Морське око.

Ще раз слухаю i вчуваю в цiй казцi нову iстину. Пiсня, з якою перемогла людина сили природи, – праця. Може, тому не зрозумiв я пiснi Оленки, що не знаю ii працi, що стара запаска й зачовганi в травi ноги не дали менi наблизитись до неi. Може, тому що сам звик вдягати своi пiснi в театральнi шати? Може, тому я вивчав життя з казок, а не пiзнавав його в працi? Може, тому захотiв вирвати дiвчину з ii грунту, щоб чути вiд неi мелодii, якi менi доступнi?

Сумнiви мучать мене.

Борюся з ними, виправдовую себе, а вони вперто нашiптують: «Ти тут чужий».

Разом iз свiтанком ми бiля Буркута над Шибеним озером. Водоспад смерек рине зi стрiмких схилiв кучерявим шумовинням у зелене озеро. Тихо, нечутно прорiзуе водну гладiнь i падае на саме дно перекинутого неба.

Шлюзи ще закритi, та плотарi вже зганяють сон з поверхнi озера.