Осінні узори

Вода починае брижитися, хвилюватися, передчуваючи, що нинi вирветься на волю з люттю, з клекотом, нестримно.

Внизу, за шлюзами, лежать на поверхнi мiлкого Черемошу готовi плоти-дараби. На них, за кермами, стоять плотарi – дужi, впевненi, рiшучi. Перед ними – круте русло Черемошу, стрiмкi скелi, повз якi, не черкнувшись, мусять пройти плоти, водоспади, на яких з розгону по шию треба зануритися у воду й не дати себе змити течii.

Шлюзи вiдкрито! Мов дикий звiр, спущений з ланцюга, рветься в отвiр вода. Покривае плоти, рве iх, нiби солому, б’е в спини плотарiв, хоче змити iх, а тi борються за кермами на життя i смерть.

Переможений звiр, переможений Чорногор. Перша дараба виринае з бурхатi й зникае за горою.

Чую, як хтось починае глузувати в менi з мене самого.

«А це також казка? Ось перед тобою твiй Черемош, про який ти складаеш пiсню».

«Не складаю, – боронюся перед своiм другим «я», що виросло в менi з моiх власних сумнiвiв. – Я не вловив мелодii».

«Бо ти боявся брудних вiд працi рук, а щоб не дотикатися до них, придумав теорiю: талант для слави! Щоби творчiсть людей мав змогу вивчати зi сцени, а не з життя.

Бо воно часом рапаве, чорне, запилючене!»

Хто це говорить у менi? Я прийшов сюди, сповнений мрiй, мелодiй i поезii. Хто залiз у душу й вигризае все це без жалю?

«Талант для слави? А в цих людей, що на дарабах, нема таланту? То вiзьми iх на сцену i на бутафорнiй рiцi хай ведуть вони паперовi плоти, щоб доступнiшою була тобi казка Черемошу!»

«Та досить!»

«Дивишся i не вiриш, що хтось вiддае свiй талант людям, не думаючи про себе? Оранжерейний рододендр…»

«Хто руйнуе мiй спокiй, вiдпочинок?»

«Спокiй? То складай пiсню про спокiй, а не про Черемош… Ти побачив потiчок i назвав його рiкою.

Ти пройшовся верхами Чорногори й назвав ii Швейцарiею. Ти побачив людей i назвав iх чарiвниками. Що знаеш ти про цих людей i про цей край?… Ось де народжуеться пiсня, якоi ти не мiг вловити. Ось як грають хвилi Черемошу! Ти вривався коли-небудь так у життя, як цi плотарi – в кип’ячу бурхать?»

Мовчу.

Я починаю розумiти силу й безсилля, поезiю i марнославство. Рву на шматочки зошит розпочатих пiсень.

Рано-вранцi приходжу ще раз на полонину. Розкажу Оленцi про те, що зрозумiв за цi два днi.

Чую пiсню. Оленка подоiла овець, i ii пучки ще терпнуть вiд втомлюючого циркання. Вона зцiдила жентицю, сушить будзи на сонцi й спiвае. Не на сценi, не напоказ, не за оплески.

Я пiдкрадаюся, щоб побачити ii на самотi. Але вона не сама.