Осінні узори

Бiля неi той, хто не уявляв собi ii нiколи в пишному платтi, хто розумiе ii працю й пiсню, хто любить свiжi високогiрнi, а не оранжерейнi рододендри.

Бачу, як обнiмае парубок красуню, як впиваеться вона в його губи й знемагае вiд щастя.

Менi не соромно, що пiдглядаю. Я починаю по-новому розумiти фiлософiю життя.

Прощаюся з Карпатами. Не несу з собою нi одного записаного слова. Йду хребтом у напрямку Пiп Івана й милуюся рододендрами, хочу запам’ятати, як цвiтуть вони на кряжах.

Я приходив сюди, щоб узяти крихiтку того, що беруть тут люди як свою власнiсть, i на цьому матерiалi створити пiсню. Але не беру з собою тiеi крихти. Крихта – для бiдних. На нiй не створиш пiснi.

А все-таки, що ж несу?

Багато. Нове розумiння краси.

Я ще приiду до тебе, моя Чорногоро – веселко над рiвнинами. Приiду без казкових iлюзiй, не на вiдпочинок, а як плотар, рубач, вiвчар. Сьогоднi я закохався в тебе. А колись нап’юся до захмелiння твого життя, твоеi молодостi.

1960

Мить краси

Менi давно хотiлося побачити хоча б на одну мить всю красу свiту в одному фокусi, щоб пiзнати ii.

Буваючи на самотi, я думав iнодi, що зрозумiв красу, та завжди нiяковiв, коли вона поставала передi мною у своiй незбагненнiй вiчностi. Мов розбурхане вночi море, що стихае перед свiтанком.

Менi давно хотiлося побачити безгомiння степiв, тисячобарвнiсть неба, стоголосiсть гiр i безмежну розмаiтiсть краси людськоi – в одному фокусi, на одну хоча б мить.

Те, про що марило мое дитинство, те, що тривожило мою безсонну юнiсть, те, що пiзнало повнолiття, в однiй картинi природи, в единому творiннi людських рук, в одному обличчi. Так – в обличчi, в цьому дивному дзеркалi краси всесвiту.

Я довго шукав його. В картинних галереях, у стосах книг, у своiй власнiй уявi, серед людей. Воно було менi потрiбне, як стимул до працi, як ключ до пiзнання.

І нарештi я побачив його там, де зовсiм не сподiвався бачити, – над морем, серед сотень облич.

Мiй слiпий друг якраз розповiдав менi тодi про красу останнього його зримого дня, про очi жiнки, яку бачив востанне. О, як вiн пам’ятав цей день, цi очi! Вiн говорив про них, як про твiр мистецтва, i пишався тим, що зберiг ту красу на все життя для себе.

Я по-блюзнiрськи заздрив йому. Менi теж хотiлося ослiпнути вiд однiеi митi краси.