Осінні узори

Я буджу дружину, щоб переконатись, що вона е…

А мисливство – само собою – покинув назавжди.

1963

Тополина заметiль

Моiй дружинi

Над моею весною звiялась тополина заметiль. Мiнiатюрнi парашутики несуть стиглi зеренця у лiтнi безвiстi. Сiдають на карнизи, на квiтники, на голови людям. А деякi i в родючу землю кануть.

Надi мною шелестить стиглозеленим листям моя тополька.

Посадилась вона без мене, та я пiдливав ii березневими сльозами мого дитинства, зiгрiвав квiтневим теплом ранньоi юностi, живив травневим щастям мого кохання.

І виросла вона…

Поруч зi мною пiд тополькою сидиш i ти. Напровеснi, коли наше деревце лише брунилось, несмiливо кучерявилось першими листочками, ми мрiяли про нинiшню тополину заметiль.

А нинi якось дивно.

І тривожно. Летить пушок, а ми не знаемо, чи зiйдуть зеренця.

Та зiйдуть вони чи не зiйдуть, а наших голiв чiпляються, i здути iх ми вже не в силi.

Нам не сумно. Тiльки трохи тривожно перед лiтом.

І тому ми хочемо повернутися до пори весняноi бростi й спитати себе самих, чи радiемо ми тополиною стиглiстю?

Тiльки нинi.

Бо завтра вже буде лiто. Буде й спека, i живодайнi дощi. І грози, i град. Все буде. І ми йдемо у лiто, хочемо йти.

А нинi я дякую тобi, мiй друже, за те, що не боронила менi шукати серед моiх весен рос для нашоi топольки, що пiдливала ii своею вiрою, коли суховiяли сквари, i радiла разом зi мною весняними зливами.

Шумить надi мною стиглозеленим листям моя тополина.

Чей не красуеться вона серед безконечного ряду своiх подруг. Скромно шелестить i дивиться кроною в небо. Рости ще iй та рости треба.

Летять на парашутиках зернини в лiтнi безвiстi. Чи достигли вони, чи, зав’ялi, зiрвались? Яка з них зiйде i стане деревцем?

Над моiм свiтом догулюе тополина заметiль – знамення лiта.

1963

Весiльна

Дiд Плятко не мiг знати, чи вже стемнiло, – в його очах навiчно сiла глупа нiч, – але на перестиглi трави впала щедра волога, i замовк уiдливий перепел, з низовин потягло джерельною прохолодою – знав дiд Плятко, що вже повечорiло, тож наслуховував: повиннi прийти косарi на нiч, учора новий лiсничий толоку скликав.

І вже тупають десь там, в долинi, де журкотить льодова Жонка: то, напевно, косарi йдуть – буде нарештi косовиця. Вийшов дiд iз своеi колиби – вiн ще дужий, сам бриндзу б’е, – зупинився i слухае, щоб по кроку впiзнати, хто йде.