Осінні узори

І вже iй не до снiданку – впасти може Ілько по дорозi, прикурiла пiдпалка в казанi, покликала дочку: готуй сама снiданок, бо я на Багровець маю побiгти; знае Олена, що не на Багровець, але бере кавуш i мiшае пiдпалку. А Катерина побiгла, i ще крiзь вiкно бачила дочка: на Погар подалася, i жаль Оленi маму, i рада, що старiсть роками не мiряеться.

А Ілько вже пройшов через лiс, нога все бiльше нила: давним-давно, ще за ковпакiвцiв, поцiлила його нiмецька куля, перебила сухожилля. Та поки був молодший, якось ходив, а тепер гнити почало, але нiкому нiчого не каже, бо встановлять iнвалiднiсть i на пенсiю пошлють.

А тодi лiс осиротiе, таки насправдi осиротiе лiс, – переконував себе Ілько, – хто ж без нього догляне саджанцi на Погарi? Та добре знае, що сиротою залишиться вiн сам, i сюди приходитиме хiба тiльки гостем. І дерева, яким вiн зараз господар i суддя – оцьому жити, а тому нi, – байдуже поглядатимуть на зайду, не пiдiйде олень iсти сiль з його рук, i ведмiдь зареве на нього – непрошеного гостя. Як тодi жити самому? І саджанцi на Погарi всохнуть: iх нiхто не догляне так, як вiн. Бо в кожного е жiнка, дiти, а в нього – тiльки лiс.

Ілько вийшов на Погар i схилив голову над лiсовим цвинтарищем: злочинна людська рука спустошила тут життя. Дерево трупiшiе на землi, лежать нiкому не потрiбнi мерцi, вмiли зрубати, та не змогли стягти звiдси ялицi, i назвали люди дикий цвинтар Погарем – згарищем, i кублились на ньому тепер лише гадюки, а небо хмурилось тут завжди, дивлячись на людське безглуздя.

Та вже почали тягнутись до сонця молодi смерiчки, воскресае зруйноване життя лiсу, якби ще так людське воскресало. Тож легше було Ільковi йти на Погар, нiж на Маковицю.

Як ще був парубком, то мрiяв лише про рушницю, бо на поле надii не мав. А рушницею можна було прогодуватися. І таки за ягоди настарав грошей, купив у жаб’евського корчмаря австрiйський манлiхер, який гепав, мов гармата, i кабана вбивав наповал за першим разом. Полiцаi не могли впiймати Ілька зi зброею, ховав вiн свiй манлiхер на нiч у сiно, а тодi сам до Катерини йшов на високу Маковицю i любив – один Господь знае, як любив Ілько Катерину.

Настарав грошей за кабанячi шкури, якраз стiльки настарав, що на штраф, коли полiцаi таки його спiймали. Тодi подався в Уторопи на солянi банi, бо ж треба заробити, не проживеш з Катериною на ягодах. Через ту сiль до тюрми вгараздив, а коли повернувся, Катерина вже була з дитиною.