Осінні узори

Оскаженiв Ілько, увiрвався до хати… «Прости, Ілашку, не любила я його, геть прогнала по першiй ночi, прости, що не встояла, але дитину вбити не могла». Закричав Ілько: «То я уб’ю!» – схопив ту дитину, як цуценя, за нiжки, та руки ув’яли – не погубив i в гори подався, у високi гори, бо цi змалiли, впали ниць вiд сорому.

Божеволiла Катерина, про Ілька чутки не було, гуляла Катерина з розпуки, сплакав дiд Плятко своi очi i слiпнути став, на всю околицю гульбища справляла Катерина, а замiж не виходила: не треба iй нiкого, навiки не треба.

Повернувся Ілько i таки зайшов. «Гуляеш, Катерино?» – «Гуляю, Ілашку, публiчуся, щоб ти не жалiв за мною. А хочеш, то ночуй у мене також».

Побив тодi Ілько Катерину. Вранцi люди побачили ii – спустошену й посивiлу. Бiльше не гуляла Катерина.

Знищили люди лiс на Погарi, та ось закучерявились до сонця молодi смерiчки, буде ще молодiсть на цвинтарищi, буде… Защемiла нога, сперся Ілько рукою на землю, прилiг долiлиць.

Бiля нього молодилися свiжозеленi нащадки спустошеного лiсу, «а в нас з тобою, Катерино, лише хрести та хрести попереду…»

А чому так? Чому з усiх високих гiр став Погар його останньою висотою? Пiдвiв голову: за узвозами зеленiе Маковиця, пiдперла круглою головою небо, чи ж то вона виросла за той час, що не бував на нiй, чи така, як була, тiльки вiн змалiв за тi невтiшнi й безплiднi роки? Коли вiн ступав туди ногою?

Згадав тепер Ілько все життя вiд початку i до рiзкого болю в головi втямив: адже все, що робили його руки й мозок, чим билося серце, – все це було для неi.

Манлiхер, солянi банi, тюрма, розпука, лють, побоi i цi саджанцi – все для Катерини. Тiльки без неi… На пустирях садив життя, а серед свого власного – пустир.

Схопився, кинувся вперед, щоб iти, i схилився до землi вiд болю.

Треба вiдпочити.

Завмерла Катерина: лежить Ілько на землi, побiгла. Губила за собою роки i розсiвала павутинням сивину.

– Ілашку! – почув над собою знайомий дiвочий голос. – Встань, я допоможу тобi зiйти. Лиш не жени мене тепер, Ілашку…

…Застеляла Олена стiл замiсть мами; товстелезними вужами млiли на сонцi росянi покоси; ставила Олена харч на стiл замiсть мами, й просила дiда заграти косарям.