Осінні узори

Сумно свiтилась ребрами Мочерначчина хата, голосила пусткою над горами, але заливалась весело сопiлка, дiдова посмiшка молодила полонину, а сопiлка грала – кому до спочинку, кому до працi, а можливо, комусь i весiльноi грала…

1964

Побий мене!

Як не багатство, то хоч сморiд багацький – гонор був у Штефана. Колись мав i те, i друге. А нинi тiльки Марiйку-приблуду. Але то нiчого, що бiдну дiвку взяв, це в модi, а для гонору в сам раз.

Тож шанував Штефан Марiйку, так ревно шанував, що навiть дiтей не хотiв з нею мати – диви, та й розбухне або тiло втратить пiсля дитини, споганiе, i заздрiснi люди радiтимуть так самiсiнько, як тодi, коли дiдiвськоi полонини на Затинцi позбувся.

А сьогоднi по селу пiшла чутка, що Штефан побив Марiйку.

Чи радiли – не знати, але дивувались. То дув на неi, як на iкону, все допитувався, чи iла; iшов з обходу – нiс iй суниць, малин, годував i лице казав ними мазати, щоб яка морщина не вчепилася вiчною павутинкою попiд очима; щоранку натщесерце подавав iй козячого молока, а вона не могла того молока до рота пiднести, та мусила… Дуже дбав про Марiйку Штефан, вночi також рiдко займав, щоб синцi не лягли пiд очима, а вона ходила чужою по Штефановiй свiтлицi, спала гостею на чужих подушках, чужою серед молодиць стояла в церквi бiля криласа i не радiла чомусь, як шепотiли жiнки за ii спиною: «Мой, яка красна!», бо i краса та не належала iй – Штефановi.

Штефан днями, а то й ночами на обходах пропадав – лiсником робив у лiсництвi, а робота Марiйчиних рук не бралася.

Куталася вона в свою самоту, мов ранiшнi гори в бiлi опинки, i мовчки дивилася своiми великими, як в оленицi, очима на стомленого Штефана, коли вiн вертався з лiсу. Чекала чогось вiд нього. А вiн, як завжди, пильно приглядався до Марiйки, чи не змарнiла вона за день або за нiч.

Сказала якось Штефановi:

– Таке – нiби мене збираешся продати.

– На люди ходжу з тобою – файною мусиш бути.

– Ото й тiльки, що водиш мене мiж людей, нiби на торговицю.

Насурмонив тодi чоло, з’iжилися вуса, очi важкими каменюками впали на пахуче, нецiловане Марiйчине обличчя.

– Все маеш у мене, хiба лиш зозулиного молока…

– Маю, Штефане. Аж по саму гульку маю.

– Ой, погнав би я тебе, небого, – заскрипiв Іван жовтозуб’ям, – ой, погнав би, щоб попленталась селами, як ото колись!..

Замовкла Марiйка, бо страх мала.