Осінні узори

А бiльше в неi нiчого не було, крiм краси i страху перед великим свiтом, а тим свiтом проманджала вона вiд дитинства до дiвоцтва, вiд румовища вiтцiвськоi хати до Штефанових свiтлиць, вiд самоi вiйни донедавна ходила з села в село i все розгубила по дорозi, навiть образ розстрiляного мадярами батька. Все розгубила – крiм вроди.

Мовчала, бо ж боялася великого свiту.

А в селi так: не встиг спiткнутися, скажуть – ногу зламав. Пiшла чутка, що Штефан побив Марiйку, а вiн лише замахнувся.

Таки не вдарив…

Коли почало розвиднятися, i над Жонкою закурилися сивими кудлами тумани, прибився Штефан додому – сiно на Затинцi пантрував – i зупинився на воротях, по колiна вкопаний у землю.

А Марiйка стояла бiля дровiтнi за стодолою – втiкати iй нiкуди: тривожне небо впало iй в очi, багрянi щоки вмить окуталися бiлими опинками, стояла – розчесана Карповими пальцями, нацiлована за всi роки свого пошанiвку, злякана i непорушна.

Штефан кинувся до ворiт, немов зiрвався з ланцюга, кулак в розгонi розрубав сонячний снiпок, що ткнувся гузирем у Марiйчине обличчя, просвистiв бiля ii губ i ув’яв – так добрий фiрман спересердя конячину не вдарить.

Марiйка чекала побоiв. Тремтiла в страху, але чекала iх – важких, болючих, бо мусили вони тепер впасти на неi, сам Бог так наказав.

Але Штефан не вдарив…

Пожалiв… Пожалiв?! Чому пожалiв?

Промiнь добра блиснув з холодних Марiйчиних очей, упав на зцiпленi Штефановi губи.

Вiн опустив руки – багрець сплив з його обличчя – i сказав по-господарськи спокiйно:

– Іди до хати, проспися. Вечером газди в гостi прийдуть.

Стрепенулася, мов пiдрубана осика.

– Штефане…

– Іди до хати.

– Штефане!! Вдар… Чуеш, що кажу: вдар!

Обернувся i – за ворота.

– В обiд прийду. На Поляницю мушу…

Побiгла за ним слiдом. Впала хвiртка, спотикнулася Марiйка на дорозi, крикнула:

– Вернися, Штефане!

Оглянувся.

– Чого тобi?

– Побий, Штефанку.

Пiшов не оглядаючись.

А коли зник за вiльшиною, прошептала Марiйка кволо:

– А щоб тебе бог побив…

На другий день гомонiли жiнки над потоком:

– Марiйка Штефанова з Гануляком втекла.

– Брехня, Карпо дома. Нинi-м видiла.

– То як – сама? Чого?

Нiхто не знав, чого.

Та враз свiжу новину принесли хлопцi з вулицi, та таку, що та перша здимiла з переляку вiд цiеi.