Осінні узори

Вiн хiба тiльки йшов за якоюсь дрiбницею, яку колись випадково запримiтив, а тепер вона без дiла валялася: чи то колодочка на скобi, нашийник собачий або ж колун, забитий намертво у дровiтню… А як восени падали яблука i деякi котилися згори пологим схилом, то Пантела дрiботiв за кожним зокрема, нехай аж донизу, i скидав iх у бесажину – отодi люди й бачили його, та навiть плечима не знизували, бо звикли. І ще зустрiчали старого щоп’ятницi в мiстечку на ринку за рiзним газдiвським крамом: вiд меду в дерев’яних бочiвочках до виправлених на кувадлi зношених кiнських ухналiв.

А як же iнакше, коли без людей мусить жити? Прадiд брав у багачiв, як свое, дiд у бiдноти брав за кару, татовi пай давали, Пантела ж сам мусить собi грiш добувати – вiд власних яблунь до знайденоi скоби…

А роки бiжать, мов борзi конi, бiжить вниз рiчка через потiччя, збiгае молодiсть у Настi, та не йдуть на гору старости, бо так уже повелося в Пантели, що до нього люди не йдуть.

Але нi, один таки ходив – Юрко. І любилися як з Настею! Та поставив вiн на своему: не пiде до мерцiв жити, а Настя теж уперлася: «Нiхто з нашого роду нiкуди звiдси не йшов».

 – «Так ти пiди, ти ж молода, а вiн най гибiе собi на горi». – «Не пiду…»

– Ти собi як хочеш, Насте, а я тебе тут не тримаю, – водно нагадував старий.

Що ж воно тримае? Стугонять лише вiтри на горi зимою, замiтають сад i будiвлi; влiтку свiтло у вiкна не проб’еться крiзь гущавину зеленого схрону; в стайнi рiк вiд року однаковiсiнько жуе жвачку коровина i шемрають у хлiвi ягницi, попiд вiкнами кучерявиться городова м’ята, що розтираеться пiд ногами й обприскуе камiння призьби зеленою блювотиною…

Це тримае? Чи, може, держить страх жити з сусiдами плiт до плоту? У них усе спiльне – i поле, i розмова, а вона не навчилася так.

Бог знае, а нiхто звiдси нiкуди не пiшов – нi живий, нi мертвий.

– Ти йди, Насте, вiддавайся на сторону, час тепер такий, що дiти летять у свiт, як ялинове насiння. Аби-сь на мене не банувала…

– А чому сюди нiхто не йде, тату?

Дивився Пантела на дочку – гарна була, але ж вiдцвiтае, i Юрко, що вже й спав з нею в стодолi на горищi, живе з iншою в долинi, бо на гору йти не захотiв… Ти збiжи, збiжи вниз, небого, аби в дiвках не посивiла, бо хiба я винен, що вiдвiку ми тут i вiдвiку наш рiд вiдлюдний…

Не могла йти Настя з дiдiвськоi гори у чужий свiт, якого не знала.

Переймали колись парубки i тут, i на потiччi, а тепер уже й перестали.

– Не пiду я звiдси, тату.

– Сама дивися.