Осінні узори

Та якось, iдучи вверх понад рiкою з потiччя, Настя вдивилася на свою гору, i шпигонуло ii в саме серце вiстря чорного шпиля колодязного журавля, що випнувся з темноi шапки дерев… І бризнула думка: вирубати все пiд корiнь, нову хату в два поверхи поставити, голубими великими вiкнами заманити, цинковими дахами блиснути над свiтом. І тодi прийдуть, прийдуть…

Пантела не перечив. Грошей настарав, бо з яблуками щовесни аж у Котлас iздив, та й тутешнiй базар давав якийсь прибуток – вiддав усi.

А чи тiльки не перечив? Вiн не раз марив, щоб i собi якось звестися над людьми – сама вiдлюднiсть не вдовольняла прадiдiвський гонор. Але як? У ватаги не брали – лихоi слави батько нажив, багатство не в модi, та й нема куди – полонину тепер не купиш. Тож хвала Богу – донька додумалася. Аякже! Двоповерховий, а покоiв стiльки, що на кожного по одному. На кого – на кожного? Ге, тодi вже буде на кого: на зятя, на внукiв i правнукiв – i всi тут, всi тут! Вiд дiда-прадiда до останнього бездiття!

Гинули старезнi яблунi, розтопталася зеленосока м’ята, потiснилися вiвцi i коровина – Пантела з Настею перейшли жити в стайню, а старосвiтська хата вибухла в небо стовпом порохнi i разом зi шпицею журавля лягла обiч у складометри непотребу.

Зорило село, тепер здивоване: навiщо це Пантелi здалося? Навiщо здалося – приплiснiла Настя жениха ловить, клiтку для нього зводить! А майстри цюкали, а пили свистiли в тiлах добротних смерек, а фундамент клався цементний, пiдвалини лягали дубовi, Настя покинула роботу в лiсництвi – возила матерiал, працювала, як вiл, аж змарнiла, зiстарiла i зсохла вiд клопотiв, як зав’яла осика.

Бiжать роки, мов борзi конi, бiжить вниз рiчка через потiччя, збiгла молодiсть у Настi, звелися на горi хороми, i на безпазушну вже дочку дивиться старий Пантела: запалися груди, ноги обсотало вузляччя жилякiв, зморшки спавутинили лице. Гей, людоньки, а чи то вона ще зможе дитину народити, якби навiть хтось ii захотiв узяти замiж?

Звiвся один поверх, i другий, ще й пiддашшя з вiзерунковим балконом, блимнули великi вiкна на сiльськi обiйстя – ну, iдiть, старости, кваптеся, женихи лакомi!

То як – i тепер не йдуть?

Та вже якось так повелося в Пантеловому родi, що на гору люди не йшли…

Пiдстаркуватий пiчник, спроваджений аж з Косова, ставить кахлянi печi в Настиних покоях.