Поезії та сонети

II

Ледь сонце випливе над гори та лiси,

Ледь гляне з висоти на затишнi долини,

Сльозою мла стае, i на троянду плине,

І квiтка хилиться пiд перлами роси.

Ледь зором я торкнувсь дiвочоi краси,

Ледь жити я почав для тебе, о богине,

Оманою стае розквiтле щастя й гине,

Сяйливий погляд мiй згасае вiд сльози.

Нещасний, хто помре в твоему серцi, мила,

І я не знатиму кiнця моiх терпiнь,

Хоч промайне мiй час, як птаха легкокрила,

Хоч вiдiйде душа за вiчностi далiнь,

Твоя – у спокоi, моя – в огнях болiнь,

Бо навiть в небесах зiйтися iм несила.

III

Осiннiй вiтер мчить над берегом струмка,

Листками всохлими встелилася дорога.

Блискоче золотом берiзка трепетка,

І в душу ластiвки вселилася тривога.

Летiти час! Куди? Дiзнатися незмога.

У серцi ти собi знайдеш провiдника.

Чаруе далечiнь блакитна i розлога,

І ластiвка летить, i в небесах зника.

Вернутись думала на рiднi оболонi,

Пiд стрiху затишну, в гнiздечка свого рай,

Та згинула в льоту над морем у циклонi.

Лауро! Мрiяв я, йдучи в далекий край,

Вернутися й спочить колись на твому лонi, —

Все марно! Прощавай! Навiки прощавай!

IV

Душе моя, засни! Ти стiльки мук терпiла!

Намучилась! Тебе покинув ангел твiй.

Спи, доки з забуття, зi сновидiйних мрiй

Тебе не визволить безсмертна Божа сила.

Спи, серце, вже пройшла хвилина щастя мила!

Нащо будитися, коли нема надiй,

І лютня вже мовчить, пропав бентежний стрiй,

І скоро вже й мене вiзьме на сон могила.

Як хворий мандрiвник, що, випивши вина

Отруйного, на смерть чекае, стогне, блiдне

І корчиться вiд мук, допоки не скона,

Так тяжко я живу, бо щастя пив погiдне,

Я випив смерть свою, солодку аж до дна,

Та доки я засну… ах, серце мое бiдне!

V

Чи хтось моiй душi надiею сяйне?

Чи висохне вiд слiз моя сумна зiниця?

Нi, та, що я кохав, божественна дiвиця,

Скорботностi з мого чола не прожене.

Я, може, припаду до iнших рук… Мене

Осяе щастя знов на мить, як блискавиця,

Та швидко те пройде, знов потемнiють лиця,

Душа за втраченим тужити знов почне.

Троянда повеснi цвiте, але бувае,

Що й восени вона пелюстки розкривае,

Слабкi й блiдi, бо з них дух молодостi зник.

Хоч щастя втрачене не йде на поклик серця,

Але конаючий, бувае, усмiхнеться,

Та в тому усмiху вже видно смертi лик.