Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Серед могил давнiх людей на глибинi трохи бiльше пiвметра вiд сучасноi поверхнi було виявлено поховання лошати, що лежало у повному анатомiчному порядку, як i похованi поруч люди, на правому боцi, у загальному пiвнiчному напрямi, з однiею лиш суттевою рiзницею – без голови.

Очевидно, що голова була спецiально вiддiлена вiд тiла лошати – це засвiдчуе складнi ритуальнi обряди, пов'язанi з культовими похованнями тварин, якi посiдали особливе мiсце у середовищi мiсцевого населення. Той факт, що в могилi було поховане саме лоша (а не дорослий кiнь), не викликае нiяких сумнiвiв – це була вже домашня тварина, яка народилася тут, а не потрапила звiдкись.

У Гонур-депе серед багатьох знайдених виробiв виявилося п'ять бронзових, срiбних i фаянсових сигнальних труб – духових музичних iнструментiв з широким отвором. Інколи в серединi них робилися скульптурнi зображення, ймовiрно, що реальних людських облич.

Ранiше археологи знаходили такi рiжки пiд час розкопок давньоi Бактрii (Пiвнiчний Афганiстан), але дотепер жодного подiбного предмета не зустрiчалося в Маргушi.

Їхня особливiсть у тому, що в другому тисячолiттi до нашоi ери цi голоснi iнструменти використовувалися виключно для тренiнгу коней. Ця археологiчна знахiдка зайвий раз свiдчить: кiнь в Маргiанi епохи бронзи був давно одомашнений, причому коней розводили не для важкоi роботи. Цi благороднi i в той же час ще досить екзотичнi тварини належали, судячи з усього, елiтi давнього суспiльства. Конi слугували для парадних цiлей, iх дресирували i навчали виiзду, а в особливих випадках приносили в жертву богам.

Конярство в архаiчнiй краiнi Маргуш було досить розвиненим. Це пiдтверджуе ще одна знахiдка: в однiй з багатих могил гонурського некрополя виявлена мiнiатюрна бронзова скульптура у виглядi голови коня з довгою шиею, сторожко пiднятими вухами i великими, як у ахалтекiнця, очима. Цей унiкальний вирiб довжиною всього 7 см був навершям дерев'яного цiпка, який зотлiв за тисячi рокiв перебування в землi.

Сама скульптура умiлого давнього майстра дуже потрiскалася вiд часу, але не втратила рельефностi i виразних обрисiв.

Із сюжетiв, що оповiдають про пригоди людей, якi походять вiд тварин, у Туркменii найрозповсюдженiшими казки е про сина ведмедя, що зберiгае у своему iменi вказiвку на свое походження: Айi-бек, Айi-огли, Айi-али-Кара. Цi казки теж свiдчать про послаблення старих вiрувань; син виростае, убивае батька-ведмедя i повертаеться з матiр'ю до ii рiднi.