Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Тодi Маммедджан йому сказав:

– Батько не велiв менi продавати цю верблюдицю, i я ii не продам. Вiзьми будь-якого iншого верблюда.

Вершник знову покрутився у стадi i знову схопив ту ж верблюдицю. Тодi Маммедджан подумав: «Якщо за верблюдицю вiн вiддасть менi коня, що пiд ним, i хурджин[10 - Хурджин – перекидна сумка iз шкiри чи килимноi тканини, верблюдиця була матiр'ю усiх верблюдiв у стадi.] золота, то я – хай буде що буде – продам цю верблюдицю».

– Гей, вершнику, – сказав Маммедджан, – якщо ти вiддаси менi свого коня, я продам тобi цю верблюдицю.

Вершник погодився, зiйшов з коня, вiддав його, взяв стару верблюдицю i подався собi. А слiдом за старою верблюдицею кинулися бiгти i всi iншi. Хлопчик верхи на конi намагався завернути то одного, то другого верблюда, та нiчого з того не вийшло. Кiнь пiд ним захропiв, роздув боки i упав мертвим. Так верблюди й утекли, тому що та стара Маммедджан залишився пiшим серед пустельного степу. Вiн подумав: «Як же я тепер прийду до батька i що я йому скажу?»

І пiшов Маммедджан свiт заочi.

Несподiвано перед ним виникло мiсто. Серед ночi у безмiсячнiй темрявi увiйшов Маммедджан у ворота мiста. А дочка хана цього мiста призначила бiля мiських ворiт побачення юнаковi на ймення Маммед. Той Маммед десь загуляв, забув про домовленiсть i не прийшов. І ось у ту хвилину, коли Маммедджан пiдiйшов до мiських ворiт, хтось сказав:

– Маммед-джан,[11 - Маммед-джан – букв, «дорогий Маммед», тут лагiдне звертання.

З iменем юнака Маммедджан утворюе гру слiв.] ось вiзьми.

Маммедджан пiдiйшов, i у нього в руках опинився хурджин золота. Озирнувся вiн i побачив двох коней. Маммедджан миттю прив'язав хурджин на спину одного коня. Тут iз ворiт вийшла дочка хана, вони сiли на коней i вирушили в дорогу. По дорозi Маммедджан не говорив нi слова, i дiвчина подумала: «Чому це Маммед нiчого на каже менi?» А коли нарештi зiйшло сонце, вона побачила, що це зовсiм iнший юнак.

От приiхали вони в якесь мiсто i оселилися в ньому.

Якось Маммедджан вийшов на вулицю i знайшов намисто. Вiн повернувся додому, показав його дружинi, а та й говорить:

– Такого намиста немае нi у хана, нi у падишаха.

– Якщо так, – сказав Маммедджан, – я пiднесу його в дарунок хановi цього мiста i познайомлюся з ним.

Вiн поклав на тацю багато рiзних речей, а зверху – намисто i вирушив до хана. Хан вiдразу ж вийшов йому назустрiч.