Месник

Грошей за роботу не платили, а натурою, тобто продуктами, – завжди. У хатi було все. Вже i сильнiшим вiд батька був синок, та що там – однорiчного бичка кулаком завалив. Але батько не випускав його в «основний склад», робив усе сам. Син батьковi нiколи не заперечував, якось лише, коли сильна гроза розчепiрила блискавицями темряву, спробував було:

– Батьку, може, не пiдемо додому… Заночуемо…

Батько блиснув очима – що та блискавиця:

– Скiльки живу – ночував удома!

А вже бiля самоi хати вцiлила блискавка в стовп, зигзагом сiпнулася по дротах, обiрвався дрiт i впав Марсовi на плече.

Назавжди врiзалося в пам’ять: батько з пiднятими до неба руками i жахливий гуркiт грому. Як упав батько, як висмикнув його, вiдчувши електричний розряд, що йде крiзь тiло в землю, як нiс додому, – майже не пам’ятав, похорон – теж мов у туманi. Пiсля став мовчазним та похмурим, виконував звичну роботу як робот.

* * *

Якось на Великдень приiхав до рiднi однокласник Окуня Сашко Жабов. Приiхав на джипi, чим розбурхав усе село.

Разом iз Сашком Модест колись «гриз науку» в районному центрi. У селi лише початкова школа була. Влiтку iздили на велосипедах, а взимку надiвали кирзовi чоботи – для форсу Години двi пробиралися крiзь величезнi замети, шлях чималий – майже десять кiлометрiв. Виходили темним ранком за село, запалювали смолоскипа i вервечкою дибали здобувати науку. Приходили на третiй урок, розвiшували онучi на батареях, пiд батареi ставили мокрi кирзаки i, перевзувшись у кеди, ввалювалися в клас.

Учителi вважали це майже подвигом, захоплювалися i завищували оцiнки, лише фiзик називав iх «долбоносовими» i лiпив у щоденники одиницi.

Нiхто iз села не жив у шкiльному гуртожитку, як бiльшiсть хлопцiв з iнших навколишнiх сiл. Село взагалi було хоч i маленьким, але норовливим. Нижче гiдностi було жителям села кому-небудь вклонятися. Тому-то i не знаходили спiльноi мови мiсцевi голови i з районним начальством, i з обласним, тому-то i змiнювалися голови часто.

Змiнювалися часто – та все по колу. Пробували було прислати чужака. Ненадовго: не витримав – сам утiк. А дiтвора дивилася на дорослих, особливо хлопцi.

Таким гонористим було село, в якому жив Модест Окунь.

Олександр Жабов у шкiльнi роки був першим другом. Сам не з боязких, з Модею вiн був реальною силою в райцентрi. З ними рахувалися. У старших класах, було дiло, дорослi мужики з райцентру на танцях у клубi компанiею напали – двое в лiкарню потрапили.