Бікфордів світ

– Завтра знову сьомий день… – мовив Володимир i питально глянув на батька.

Іван Тимофiйович кивнув.

– Чекатимемо знамення.

І вранцi, i вдень, i вночi виходили брати надвiр i дивилися на всi боки, але марно.

Іван Тимофiйович iз дому не виходив. Хворiв. Уперше лава здавалася занадто жорсткою для спини, але лягти в лiжко, в якому спали вони ранiше з дружиною, не хотiв. Боявся, що з лiжка йому вже не встати. Надвечiр шостого дня почув чийсь гучний крик. Виглянувши у вiконце, нiкого не побачив. Вийшов надвiр.

Дзвiн гудiв неголосно й монотонно, нiби втомився.

– Гей, е хто? – знову закричав хтось з боку ворiт.

Іван Тимофiйович квапливо попрямував на голос, на перший незнайомий голос, почутий у своему життi. «Хто ж це сюди?» – стривожено думав вiн.

– Та е тут хто? – знову запитав голос, цього разу вже тихiше i, здавалося, перелякано.

Пiдiйшовши до ворiт, Іван Тимофiйович зупинився. Поряд iз ним зупинилися Володимир i Андрiй, через хвилину пiдбiг Микола.

Перед ними стояв невисокого зросту немолодий чоловiчок у вiйськовiй формi.

Перед ним – вiзок на одному дерев'яному колесi, а на ньому якiсь круглi плоскi предмети й мiшок.

– Хазяi? – запитав вiн i зробив крок убiк од вiзка.

Іван Тимофiйович помiтив, що у незнайомця одна нога дерев'яна.

– Що це за село? Як називаеться? – запитав незнайомець.

– Нiяк, – вiдповiв Іван Тимофiйович. – Скит це.

– Сектанти, чи що? – спохмурнiв прийшлий.

– Християни, – вiдповiв Іван Тимофiйович. – А ви ж бо ким будете?

– Інвалiдом буду.

На прiзвище – Кортецький, – гордо вiдрекомендувався чоловiк у вiйськовiй формi. – А ви чому не на вiйнi?

Сини здивовано подивилися на батька.

– З ким? – здивовано запитав Іван Тимофiйович.

– Ну як же, у Батькiвщини стiльки ворогiв: фашисти, японцi, фiни. Вся краiна воюе…

– Зараз?! – вирвалося в Андрiя.

– Так… – сторопiло вiдповiв iнвалiд. – А ви що, не знаете?

– Ми вже давно вiд свiту вiддалилися… – пояснив Іван Тимофiйович. – Яка хоч там влада зараз?

– Яка-яка… – загальмовано забубонiв Кортецький, дивлячись на свою дерев'яну ногу.

– Нi, ну яка ж… – не вгамовувався Іван Тимофiйович. – Якщо тi, що ранiше були…

– Коли любиш Батькiвщину – влада не мае значення! – твердо вiдрубав iнвалiд. – Я, може, теж владу не люблю, але заради Батькiвщини сюди ось забрався! Цi штуки притягнув, аби всi знали, яка вона, правда, сьогоднi… – І вiн кивнув на вiзок.

– А що це? – поцiкавився Андрiй.