Бікфордів світ

– «Сковорiдка» – по-простому, а так – радiо, – пояснив iнвалiд. – Сьогоднi запiзно вже, а завтра заговорить, iй-богу, заговорить! Слухатимете, секто!

І Кортецький обвiв мiсцевих жителiв колючим зневажливим поглядом; тiльки на Андрiевi його погляд потеплiшав:

– Ну все, я тут у вас переночую, а рано-вранцi далi пiду.

– Розташовуйся, божий чоловiче, – Іван Тимофiйович закивав i вийшов iз каплицi.

За вiконцем у темрявi, що настала, гудiв дзвiн, але було чутне й життя. Кричали птахи.

Інвалiд, залишившись сам у каплицi, розстелив пiд iконостасом шинель i влiгся на неi.

Вже лежачи, вiн чиркнув сiрником, i той, спалахнувши, освiтив усi нутрощi тiсноi маленькоi каплички. Окинувши ще раз швидким поглядом стiни, Кортецький скривився i задмухнув сiрник. Заплющив очi, але тут почув скрип дверей.

– Хто там?! – перелякано сiпнувся вiн, побачивши у розкритому дверному отворi жовту половинку мiсяця.

– Я це, – вiдповiв тихий голос.

– Я – хто? – насторожено перепитав iнвалiд.

– Андрiй.

– Ти чого прийшов? – Кортецький пiдвiвся на лiктях.

– Запитати.

– Ну?

– А правда, що Батькiвщина в бiдi? – тремтячим голосом запитав Андрiй.

– Еге-е, – мовив iз протягом iнвалiд. – У дуже великiй бiдi, скрiзь вiйна, фронт, а де немае фронту – там iз голоду мруть. Погано.

– А Москва?!

– Ну, в Москвi не мруть, звичайно, але й там погано. В оточеннi вона. Я ось за Батькiвщину ногу вiддав. А тепер останнi сили вiддаю…

– А вранцi ви куди?

– Далi. У мене ще три «сковорiдки», присобачу iх де-небудь у людей, якi нiчого не знають, i назад рухатиму.

– А можна з вами пiти? – Голос Андрiя затремтiв.

– А тебе твоi сектанти не приб'ють, якщо зловлять?

– А ми до свiтанку, я знаю, як до рiчки вийти, а нi батько, нi брати цього шляху не вiдають.

– До рiчки – це добре… Але якщо пiдеш, треба буде тобi мене слухатись…

– Буду, – пообiцяв Андрiй.

– Ну от, тодi перший наказ: усю нiч стерегти вiзок, а перед свiтанком розбудиш мене й рушимо.

– Добре, – кивнув Андрiй.

– Нi-i, – перебив його iнвалiд. – По-вiйськовому треба вiдповiдати: «Слухаюсь!»

– Слухаюсь, – прошепотiв Андрiй.

– Добре, йди.

Андрiй тихенько замкнув за собою дверi й сiв бiля вiзка, спершись лiктем об ганок каплицi. Згори свiтили зiрки й гудiв гудодзвiн.

Андрiй усмiхнувся. Поки батько та брати дочекаються знамення, вiн буде вже далеко.

Спати не хотiлося. Всю нiч спостерiгав вiн за небом, i здалося йому, що зiрки рухаються вслiд за мiсяцем.