Камінний хрест (збірник)

Прийшов пiд вiкна, слухаю – плач; слухаю лiпше – таки плаче… Стало менi страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертатися? Стою, стою, дрожу, боюся. Зiбрався я на вiдвагу…

– То сама опiвнiч, пане, то найнебезпечнiша, лихе мае тогди мiць!

– Але ви не розумiете мене, то мене сумлiння так пило, так докучало, що менi аж голос причувся. Входжу я до хати, ледве на ногах стою, не чую нiчого. Засвiтив свiчку, боюся на образ подивитися. Лягаю i конче хочу на образ подивитися, а не маю вiдваги… Глипнув, а вiн заплаканий. Мене в горячку, мене в дрож пiрвало, кланцаю зубами…

– А тож не страх, пане, самому з таким образом бути в саме опiвночi!

– Слабував я тодi довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе нашого священика, розповiв йому, лагоджуся на смерть… Але Бог мене помилував.

По слабостi я зараз виступив з уряду, подався на пенсiю i сказав собi, що своiх людей не буду стидатися, що буду з ними жити i буду iх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то буду за вами ходити, як грiшник, i благати вас, не вiдкидайте мене…

– Дзiнькуемо вам, пане, що з нами так красно забалакали-сте, коби таких панiв було багато, дай вам Боже погiдливу старiсть…

– Нi, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашiй кривдi, як по м’якiй подушцi, я не мав того опам’ятання…

Панок розплакався, а мужики дивилися на нього i казали:

– Пане, а дайте ж спокiй, не турбуйтеси, ми на вас не гнiваемоси, а нам що до того, як пани жиють, вони мають свое право, а ми свое.

– Ви мене не розумiете, як ви мене не розумiете! Я хочу, аби ви були людьми…

– Та ми, пане, кiлько можемо, то ми стараемоси, аби вас слухати, бо ви вченi та можете нам дорогу показати.

– Так, так, дорогу треба знати.

…………………………………………………………………………………

– Добрий якись панок оце мае бути.

– Вiдай, трохи пиячок, але добрий чоловiк.

– Є такi пани, що як нап’ютьси, та й плачуть, як мужики…

– Е, е i межи ними такi мнекi, – балакали два мужики, додому йдучи.

Мое слово[42 - Четверта й остання з передвоенного перiоду творчостi збiрка новел та оповiдань В.

Стефаника вийшла у Львовi 1905 року. Вона мiстила тексти, якi ранiше друкувалися в книгах «Синя книжечка» й «Камiнний хрест». З нових творiв до неi ввiйшли лише лiрична сповiдь «Мое слово» й новела «Суд».]

Мое слово[43 - Див. примiтку до «Дороги».]

Бiлими губами упiвголос буду вам казати за себе. Нi скарги, нi смутку, нi радостi в словi не чуйте!

Я пiшов вiд мами у бiленькiй сорочцi, сам бiлий.