Камінний хрест (збірник)

– Ми, проши пана, вiпили би по скленочцi вина, бо кажуть, що тут добре, що в трунку направить, а жиди злодii.

– Ходiть за мною до другоi станцii, там сядете, скажете собi дати так, як люди… – каже пан Ситник.

– Нащо, пане, ми отут постоiмо, ще нам сiдати треба, нема часу.

– А видите, який ви темний нарiд, а нiмець також хлоп, але подивiться на нього, як вiн тут прийде. Просто суне, сiдае – i баста!

Панок показуе, як нiмець йде, як сiдае.

Пани регочуться, мужики поставали нi в п’ять, нi в десять.

Вони поспускали голови i не знають, що дiяти.

– Ходiть, не будьте худобою, зараз ходiть, ви боiтеся оцих панiв? Та то вашi наймити, ви iх годуете, вбираете, а ви перед ними пляцком!

Мужики червонiють, пiтнiють зi стиду i йдуть за панком. Сiдають у другiм покоiку коло стола i мовчать. Вiн дзвонить.

– Прошу лiтру вина нам дати…

– Прошу, пийте, не розглядайтеся так, як би мiж збуiв попали. Я чоловiк ваш, я з вашоi костi i кровi.

– Дай вам Боже здоров’е, пане.

– Пани мене ймили межи себе, я iм служив, я за вас забув, я грав з ними в карти…

– Пани мають свою забавку, мужики знов свою, кождий мае свое.

– То не так, то так тепер е, що як ти украiнець, то маеш тримати з украiнцями, а як не тримаеш, то ти остатний лайдак, драб i розбiйник, розумiете?!

– То правда, що най кождий свою вiру тримае.

– А видите, а видите! Я не був такий лайдак ззамолоду! Я мав один образ у хатi, так я його десь купив та й повiсив, украiнський образ одного митрополита.

Але каже менi раз один пан: «Я до тебе прийду на вiзиту». – «Прошу, прошу дуже», – я кажу, та й iду додому, та й той образ iз стiни та й пiд лiжко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав, за кождим разом.

– То, пане, чоловiк боiтьси, аби щось не прошкробав, аби штерна не втели, бо то пани не любе мужикiв, нiби руснакiв, що то так називаеси…

– То знаете, я той образ скидав з стiни i назад клав зо двадцять рокiв.

А при кiнцi то менi стало його жаль. Отак дивлюся на нього, а вiн такий, як би злий на мене. Не злий, але отак, як би плакав на стiнi. Менi здавалося, що як мене нема дома, то вiн плаче голосно на всю хату…

– А це може бути таке, аби образ плакав?

– Ви мене не розумiете, менi так здавалося, що вiн плакав, i я не раз закрадався пiд моi вiкна та й наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина вже по опiвночi та й iду додому.