Камінний хрест (збірник)

– Тихонько, тихонько, мама так файно вiмие, вiмие! Личко буде, як папiрчек, а волосе таке, як лен. Над усi хлопцi будеш найкращий!

– Коли-бо кусае…

– Мама геть вiчеше, нiчо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!

– А як вiчешете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвiр?

– А що ж, уберу тебе, та й пiдеш геть далеко, геть, геть…

– Добре, я пiду до вуйниного Івана.

Мама Андрiйка вимила, та й взяла на колiна, та й чесала.

– Ma, a коло дедi е кiт, та й таких миший ловить та й душить.

– Бо мишi зерно трубять та шкоду робля…

– Нащо шкоду?

– А би не було що молотити та й молоти.

– А що ж вони iде?

– Таже зерно…

– Як?

– Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби тi дедя увечiр пiдстриг, бо, адi, яке патлате волосе.

– По-парубоцьки, ма?

– Аякже, таже ти у мене парубок.

– Та й видиш, що вже, а ти не хочеш нiколи давати чесатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?

Андрiйко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими бiлими нивками на чоло i шию.

– Я хочу до вуйни.

– Уперед з'iж яблуко, та потiм пiдеш, бо хлопцi вiдоймуть.

– Я не покажу. Хочу до вуйни.

– То йди про мене.

Вбрала його в чобiтки, в свою кожушинку, в татiв капелюх та й пустила надвiр.

– А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…

Сiла в хатi шити.

– Не бiси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вiкапаний Мiхайло. А зараз упоминаеси заплати за чесане.

І мама всмiхнулася i шила далi.

– Коби здоров рiс та чемний. Мае три роки та й геть оченашу береси. Такий старогрецький, а такий пустек, що хату догори ногами здоймае. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нiчо би з него не було.

Пiдняла голову, глянула у вiкно.

– Це вже вполудне, а Мiхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снiгу та й ме кашляти…

Вечором сидiв Михайло на лавi та й держав на колiнах Андрiя. Вогонь палахкотiв у печi i освiтлював хату червоним свiтлом.

– Ти зiйшов, старигане, на дiточий розум, та лиши дитину в супокою, не пiдкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрiйку, до мами.

– Коли я не хочу.

– А ти чий, дедiв чи мамин? – питав Михайло.

– Дедiв…

– А кого меш бити?

– Маму.

– А ти, пiдвiяний, та я тобi яблука та булки даю, а ти меш мене бити!

– Дедя тобi купить богато яблук, бо ти дедiв.