Камінний хрест (збірник)

– Ой, ци ни цес дедя тобi купить? Ти би нiколи не видiв нiчо.

– Ану-ко покажи, як ти меш iхати у воську на конi? Хлопець сiв на поривач i брикав по хатi.

– Доста, доста, Андрiйку, на тобi солiмку та пiнку з молока збирай.

Андрiй опинився коло печi i збирав пiнку.

– Mo, Андрi, а ти що купиш мамi?

– Червонi чоботи.

– Адедивi?

– Дедивi нiчо не хочу.

– Файний синок мамин.

Михайло взяв його знов на колiна.

– Ти як називаешси?

– Андрiй Косминка.

– А хто ти е?

– Луский радикал.

– Добре. А куди ти поiдеш?

– До Канади.

– На чiм поiдеш?

– На такi шiфi, як хата, великi, таким морем широким, широким, геть, геть…

– А дедю озмеш з собов?

– Озму дедю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поiдемо…

– Йди, йди не зiцiруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечерi.

– Але помiркуй, який бахур мудрий, геть все знае!

Майстер[8 - Новела створена, скорiше за все, в 1898 роцi i вперше надрукована в «Синiй книжечцi» (с. 57–64).]

То як часом майстер напився в саму мiру: нi замало, нi забагато, то розказував одну подiю зi свого життя.

Всi, що були у коршмi, слухали його з увагою, навiть i жид слухав.

– Та я вам, мойня, не буду нi цеi, нi тоi городити. Був-ем майстер, був-ем газда – цiле село прикаже. Тепер я лайдак, най i це село прикаже… марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не грiх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте…

– Прийду до газди, обдивлюси по матрiянi, по пляцовi, проб’ю торг, могорич вiп’емо – та й до роботи! Плюну у жменi, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, вiрiс на подвiр’ю.

З котрого хоч боку заходити – дзигарок.

– Вiду в недiлю з церкови, йду додому та й нютую собi в головi, що най лиш пожию з десiть рокiв, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жель буде у него зайти…

– Дома пообiдаю та й йду в поле на жито подивитиси. На битi горi обернуси, глипну на село, а моi, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землi доторкаеси.

Як стану, як глипну, то так менi весело, як мамi, що дивитьси на своi дiти. А так менi легко, що сто миль перелетiв бих…

– А так менi Бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собi нивку купив одну, ба й другу, я собi коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.

– А мама, бувало, припадають коло мене та приповiдають:

«Ой, синку, тото тi Бог файний талан дав у руки, нема такоi днини i години, аби-м Боговi свiтому не декувала за тебе».