Камінний хрест (збірник)

Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який вiн газда?» А жiнка слухае тото та, як скрипочка, увихаеси по хатi…

На цьому мiсцi Іван випростовувався, лице його пашiло великою радiстю. Тi, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван iх завойовував своею бесiдою. Робив iз коршми церкву.

– Але потiм, братя, пiшло все комiть головою. Якби взев на долоню пiр’е та й подув, то так пiшло все. Не лишилоси нiчо навкруг пальця обвити…

– Прийшов одноi недiлi чоловiк з Луговиськ та й каже: так i так, ксьондз наш закликае вас до себе.

Зiбрав я си та й iду. То не далека украiна, та й приходжу до лугiвського ксьондза.

– А щось менi вже дорогов на душi потенькувало. Приходжу, поцулував ксьондза в руку, а вiн менi каже, що так i так, у нашiм селi треба нову церкву класти. Ми, – каже, – не погодилиси з тим гуцулом, що кладе церкви, а чули-м, що ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церкву.

– Як я, знаете, це вчув, та й на мене пiт збив, як коли на слабу худобину.

Адi, сегоднi ще не помнетаю, що я на то сказав ксьондзовi, як я iз хати вiшов? Щось нi обмарило…

– Вертаюси додому, а менi то чорно, то жовто перед очима, вiтер нi iз нiг згонить. А в головi – як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рiвно пошибае. Десь я собi думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, бре, тисiчi дають на своi руки, таже церкву люди виде iзо всiх селiв. Такий я страх дiстав, що най Бог боронить! Отак як би нi хто сокиров зарубав у голову…

– Приходжу я додому, та й анi жiнка, анi дiти менi не милi.

Нiчо я нiкому не кажу – мну в собi.

– Лiг я спати. Спю як камiнь, спю – не вiсиплiюси. А менi снитьси, що я десь у вишневiм саду лежу та на сопiвку граю. Вишнi зацвiли, аж молоко капае, а я лежу та на сопiвку граю. Але десь коло того саду вчиниласи церква, я ii десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то церкова розлетiласи на порох.

Тот дзвiнок, що на самi горi стоiть, десь так дзвонить, але так желiсливо, що аж! Сам дзвонить. Десь я хочу пiдвестиси, а то мене церква геть привалила. Десь вода велика вчиниласи, десь по водi ворiн, ворiн таких пливае, що вода чернiська. А дзвiнок на горi форт дзвонить, i церкви нема, а дзвiнок на горi все дзвонить…

– Десь я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамнетали.

– Дальше нiчо не тем’ю.