Камінний хрест (збірник)

Доста того, що-м вiлежев три мiсiцi, та й потiм нiчо з мене не зробилоси…

– Гуцул поклав-таки церкву в Луговиськах, а мене свiта збавив, збавив навiки…

Далi майстер не розповiдав своеi iсторii, бо всi знали, що потiм сталося.

Врештi i не мiг розповiдати, бо, дiйшовши до цього мiсця в оповiданнi, клав наперед себе пляшку горiвки i пив понад мiру. Зате тi, що дотепер слухали його i мовчки сидiли, розбалакувалися i жалували майстра.

– То видите, чоловiк ба сеi, ба тоi собi загадуе, а то все Божа мiць.

У Бога нема, що цес файний, а цес старий, а цес бiдний, у Бога всi однакi; що мае Бог дати, то дасть i найбiднiшому i найбогатшому…

– Та вже воно правда, що вiд Божоi моцi нiхто не сховаеси, але бо десь такi люди е, що чоловiка збавлеють. Адi, гуцул поробив му якусь бiду, ци пiдсипав, ци розум зав’езав, та й що з чоловiка зробилоси? Нiц, болото зробилоси. Та оце е, що чоловiк чоловiка так зупсуе…

– Та то гуцулська вiра, бодай го шлях трафив! Адi, тенди паршек лиш звис на нашу працу, але вiн лiпший вiд гуцула.

Бо вiн озме грошi, маеток зарабуе, але розуму не вiдбере. А гуцул поробить таке, що чоловiк о свiтi си забувае. Гуцула гони вiд хати, як пса!..

– Правду кажете, ой, бiгме, правду. Таже Іван потiм вдурiв. Загнав жiнку в грiб, дiти повiдгонив вiд хати, пустив де що е. Мае хатчину, але таку страшну та облупану, що лечно до неi увiти. Адi, не за довгий час пiде вiдци додому, та й вiб’е вiкна, та й леже на пiч та ме спiвати. Та нiби вiн тепер мае добрий розум? Таже розумний не бив би вiкна у своi хатi та не купував би iх щомiсяця два рази.

То лиш так здаеси, що вiн добре говорить, але ему в головi рiвно хiба…

– Пустив го, невiра, марне. Так го зсукав, що до смертi нiхто го не розсуче. Зломив му волю, его нi робота не береси, нi нiчо, а що заробить трошки, то й все посiдае в коршмi…

– Най пан Бiг хоронить кожного доброго чоловiка…

Побожна[9 - Вперше надруковано пiд криптонiмом «С» в чернiвецькiй «Працi» за 1897 рiк, 19 (31) грудня, № 17, с.

132–133. Написана новела, як припускають, невдовзi перед публiкацiею. Готуючи до видання «Синю книжечку», автор суттево ii доопрацював (пор. iз першодруком: І, 270–271).]

Семен та Семениха прийшли з церкви та й обiдали – мачали студену кулешу в сметану. Чоловiк iв, аж очi вилазили, а жiнка почтиво iла. Раз по раз втиралася рукавом, бо чоловiк кидав на неi цяточками слини. Таку мав натуру, що цьмакав i пускав слиною, як пiском, в очi.