Камінний хрест (збірник)

– Ти так страшно гориш та так кашляеш, що най Бог сохранить! Анi дранку натегнути на тебе, анi розчесати, анi вмити. Боже, Боже, як ми гiренько мучимоси. Просю Бога, аби-м половину тоi муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.

Сльози маминi капали на Катрусине волосся i пропадали, як вода у пiску.

– Що то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робiтниця, що на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, що нам легше стане iз-за тебе, а то, адi, яке легше! Коби хоть що iстки доброго, а то ми зав'еваемо на барабулi, а ти таки гинеш.

А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кiлько находила, що тепер нема як лиця вказувати.

Мама заплiтала косу.

– Не знати, нащо я квiток тобi накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, вiдай, я тебе у тi квiтки на смерть уберу…

Заплакали.

– Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.

Мама дала Катрусi квiтки синi, бiлi, зеленi, червонi.

Катруся перезирала iх, лице ii слабо усмiхалося, а синi, бiлi, зеленi, червонi блески блукали по обличчю.

– Дай суда борзенько, адi, дедя йде та скаже, що тобi ще у головi дiвоцтво.

* * *

Катрусю поклали на вiз, аби везти до лiкаря. Мама, плачучи, пiдкладала iй подушку пiд голови.

– Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!

Держав вiжки вiд однокiнки i аж чупер собi микав зi злостi.

– А ти, розпаднице, памнетай, що як я грошi задурно по дохторах розсiю, та й ти амiнь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобi буду дохтор.

А вiдки ж я наберу на вас, на дохторi, на аптики та на дiдька рогатого?! Та мiй мозиль не годен цему вiтримати, ой не годен. Наймив-ем фiру, та лiпше вже вiдвезти на могилу, та вiвернути, та й збутиси. Боже, Боже, що це мене найшло цеi днини! Ну, ганциго, кiпай тими безклубими боками!

Потяг конину батогом та й виiхав за ворота.

На вулицi Катруся цiкаво розглядалася. Вiд осенi богато новин настало. Вуйко Семен загородив плiт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула i за сварку татову, так роздивлювалася на всi боки.

По полю люди орали, сiяли. Жайворонки над ними спiвали. Чорна рiлля розсипалася пiд сонцем.

Катруся почервонiла i все собi гадала:

«Маю в Бозi надiю, що пiдведуси, що ще весни не стратю. Зараз-таки найду собi роботу… Боже, Боже, найди менi лiк!»

Певна була, що весни не стратить. Тато сидiв напередi i довго мовчав. Врештi почав говорити.

– Адi, днинка, як золото, а ти ходи по дохторях! Звернувся до Катрусi.