Камінний хрест (збірник)

Таже за тебе була би й сука не пiшла, за такого вола невмиваного! Ще молиси Богу, що-м собi свiт з тобов зав'езала, бо був би-с ходив отак до гробноi дошки.

– Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й вiдьму взев до хати. Я би тепер i свого додав, коби си вiдчепити!

– Ой не вiдчепишси! Я знаю, ти би хотiв ще другу взе-ти з полем, але, не бiси, мене не доiш i не дiб'еш. Я таки буду жити, таки мусиш на нi дивитися – та й решта!

– Та жий, поки свiта та сонца…

– Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!

– О, вже ти в тiм браствi не будеш, хiба би мене не було! Я тi книжки пошпурею, а тебе прив'ежу.

Вже ти менi не будеш приносити розуму вiд черцiв…

– Ой буду, буду – та й вже!

– А вiдчеписи вiд мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!

– Мамко, мамко, то-с нi дала за кальвiна, тото-с ми свiт зав'езала! Адi, в недiлю береси бити!

– Адi, адi, мой, а то ж я розчинав сварку? Та мiркуйте собi, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобi трохи прикоротаю, я тобi писочок трохи припру.

Таже через цу побожну треба би хату покидати! Спи бiда, але буду бити!

Семениха втiкала надвiр, але чоловiк iмив у сiнях i бив. Мусив бити.

Катруся[10 - Точна дата написання твору невiдома. Припускають, що сталося це десь у 1898 або на поч. 1899 року. Новелу вперше надруковано в «Синiй книжечцi» (с. 75–84).]

Як Катруся приходила до пам'ятi, то мама сiдала коло неi i жалiбно говорила:

– Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Грошi минулиси, других заробити не заробиш, хоть би-с i пiдвеласи.

А я повiдносювала грошi по ворожках. Та й з того нема нiякоi користi. Правда, ворожка угадала за все, як дома дiеси, яка тобi бiль, але корiне нiчо не помагае. Вiдай, тобi таки нема вiходу…

Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварi. Синi нiгтi були, як ii синi очi, i здавалося, що по лицi вандруе багато синiх очей, дивних, блискучих. Всiма тими очима Катруся глядiла на маму i потакувала на ii жалiбну мову.

– Ой нема, бiдний свiте, нема. А дедя геть зжуривси. Заходить у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на тi подйвитьси, та й чорнiе з жури. Ми, Катрусю, геть з усего вiнiли. Муки на днi лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зламаного грейцiра нема. Якби-с умерла, та й би-м стали як серед води. Коби тi Бог хоть до осенi додержев… Ей, дiвко, дiвко, того-с себе та й нас зневолила!

Мама взяла Катрусю чесати.