Камінний хрест (збірник)

– Божечку, Божечку, найди менi смертi, най я так гiренько не валеюси! Вже-м, вiдай, спокутувала усi грiхи, що-м нагрiшила… Десь умирають такi, що лиш би iм бути, покидають добро i маетки, а я як отот твердий камiнь, що го нiхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що нi так тежко караеш?

І розпукалася вiд кашлю.

Коло баби сидiли дiти. Як баба синiла i заходилася вiд кашлю, то вони всi дивилися на бабу цiкавими очима i все показували пальцями на бабу та говорили: «Адi, адi, баба вже умирають».

А як баба вiдкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дiтоньки, моя смерть забула за мене».

Але Митровi вже остогидло борикатися iз здривiлими чобiтьми. Шпурнув пiд лаву та й почав сваритися.

– Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Анi вбути, анi вгорнути, анi нагодувати – таки нiчо не мож настарчити. Ходiть-ко трохи босi, та, може, вас борше повiхаплюе.

Сiв коло стола.

– Та, може би-с, дала ми що iсти, газдине моя. Таже знаеш, що-м ще сегоднi нiчо у ротi не мав.

Митриха встала з припiчка i подала йому бараболю. Була застрашена, як вiвця.

Митро лупив бараболю, мачав у сiль i гриз хлiб.

– Вже ти мене годуеш… Але я тебе так нагодую, що здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дiдька рогатого абощо… Тицьне тобi барабулю – та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!

– А що ж вона тобi, синку, зварить? Олiю нема, муки нема, та що вона тобi зварить?

– Ваше, мамо, говорене скiнчилоси.

Сидiть собi на печi та кашляйте. Маеткiв вiд вас не посiв-ем, волiв i коров не забрав-ем, та й сидiть собi тихонько. Або лiпше собi погадайте, чим я вас буду ховати? Чекаете тоi смертi, як каня дощу, все: «Божечку, Божечку, найди менi смерть», – а то все на мою голову…

Баба хотiла заплакати, але закашлялася.

– Бiгме, оглухну, – казав Митро.

– Мой, ти, шибенику, чого ти чiпаешси гредок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навiки…

І почав бити хлопця.

Дiти заверещали, баба не переставала кашляти.

– Та на цу хату птах би не сiв, – говорив Митро.

– Але чого ти до дiтий прискiпавси, а вони що виннi, що чоботи здривiли?

– Ти, суко, поналiплювала-с iх та поначинювала, та ще гавкаеш за ними? Я вас усiх порiжу…

Пiдняв чобiт з-пiд лави i почав ним жiнку бити. Врештi затягнув на себе кожушину та й виходив iз хати.

– Аби я не дiждав вертатиси до цеi хати, – сказав уже на порозi.