Камінний хрест (збірник)

Йому стало легше, i вiн заговорив скоро:

– Скажу панам, що не було нiякоi ради: анi iсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!

Коло нього стояла Гандзуня i говорила так само скоро:

– Дедику, не топiть мене, не топiть, не топiть!

– Та як си просиш, то не буду, але тобi би лiпше, а менi однако пацити, ци за одну, ци за двi. Будеш бiдити змалку, а потiм пiдеш у мамки жидам та й знов меш бiди-ти. Як собi хочеш.

– Не топiть мене, не топiть!.

.

– Нi, нi, не буду, але Доцi вже лiпше буде, як тобi. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Адi, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до першоi хати, та й увiйди, та й кажи, що так i так, дедя хотiли мене утопити, але я си вiпросила та й прийшла, абисте мене переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене не наймили до дитини бавити. Гай, iди, бо то нiч.

І Гандзуня пiшла.

– Гандзю, Гандзю, а на тобi бучок, бо як тi пес надибае, та й роздере, а з бучком май безпешнiше.

Гандзя взяла бучок i пiшла лугами.

Гриць закочував штани, аби перейти рiку, бо туда була дорога до мiста. Вступив уже у воду по кiстки та й задеревiв.

– Мнеоца i сина i свiтого духа амiнь. Очинаш iжи ес на небесi i на землi…

Вернувся i пiшов до моста.

Портрет[16 - Новелу написано навеснi 1897 року. Перший варiант ii письменник надiслав у листi до В. й С. Морачевських у серпнi цього ж року (див.: І, 279–280). Прототипом головного героя твору став батько Софii – Анастасiй Окуневський, який був лiкарем у Сторожинцi на Буковинi, а ще ранiше певний час (1865–1866) займав парафiю в Русовi; пiзнiше, уже як повiтовий лiкар, на прохання В.

Стефаника приiжджав лiкувати матiр письменника. Йому й присвячно новелу («Д-ровi А. О.»). Згодом автор грунтовно доопрацював, а в багатьох моментах i переробив ii. Вперше надруковано в «Синiй книжечцi» (с. 127–130). У наступних виданнях творiв В. Стефаника ця новела з рiзних причин не передруковувалася.]

Як коли би голуб над його головою бiлi крила розхилив, як коли би з-поза бiлих крил сине небо прозирало…

Великий фотель тулив у собi старого пана.

Голова його хиталася, як галузка вiд вiтру, – раз по раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали – не хотiли нiчого держатися.

– Моцi нема нi жодноi… загрiтку нiякого, студiнь у кiстках. Час вже, ой, ча-ас! Тiло землев пахне, до землi важить…

Загасла люлька. Всi сили зiбрав докупи, аби наново запалити.