Камінний хрест (збірник)

Вiдхилювалася, як жива, виминала пальцi, тiкала, як би дрочилася. Розкинула попiл по всiй одежi. Вже курила i успокоiлась. Та цибух розiгрався – все вимикався з губiв.

Як осiннiй листок на рвучiй водi.

Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.

– Вiчна пам’ять, Господи помилуй, та й ямка, та й гур, гур! Та й по всiм…

Червонi променi сонця вбiгли через вiкно, як на ратунок, аби зв’язати всi сили докупи.

Портрет i фортеп’ян зачервонiлися. Глянув на них i цiлий заделькотiв, як у лихорадцi.

Фотель скрипiв, ледве видержував.

– Далеко, далеко… Одна-однiсiнька… Вже не побачу, ой, нi. Коби хоть раз на мiнутку… Яка пещена була…

Старече знесилення термосило ним, як би конче хотiло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.

Ймився за поруччя i не давався, як той, що топиться, та хвилям не даеться.

Дивився на чорний, довгий фортеп’ян.

– Я, татку, буду на нiм грати, як з львом бавитися. Доведу його до встеклостi, i люди будуть умирати зi страху. Зимний пiт iм на чолi виступить.

Або погладжу його по головi, i вiн ляже менi пiд ноги, як вiрний пес. А публiцi, татку, буде здаватися, що вона свого льва пiд ноги взяла…

– А на конець заграю iм пiсеньку. Буде iм здаватися, що походжають по рiзнобарвних квiтах i по шовковiм зiлю. Аж спотикатися будуть. Та й будуть видiти, як дiвчина рве барвiнок, як злотить його i срiблом пострiбляе, i почують ii пiсню. Така то буде пiсня, що всi стануть добрi i веселi. Ой татку, татку, як я буду грати, грати!

– Отак казала, а я, Украiна, нарiд, Мiклошич… Пещена була… Та й далеко… Коби хоть на мiнутку побачити…

Пробував знов люльку запалити.

Камiнний хрест[17 - Друга збiрка новел та оповiдань В. Стефаника вийшла у Львовi в 1900 роцi накладом М. Яцкова i С-ки. Повна назва ii – «Камiнний хрест: Студii i образки». Вона була присвячена священиковi з сусiднього з Русовим села Стецева Кириловi Гамораковi (1835–1909) – добре знаному в краi украiнському патрiотовi й громадському дiячевi, «людинi високоi культури i предоброго серця» (Юрiй Гаморак).

У дiм о. Кирила Гаморака письменник загостив починаючи десь iз 1888 року, i вiдтодi близькi стосунки еднали його з усiею родиною, особливо з дочками пароха. Сердечнi почуття до Євгенii (по чоловiковi – Калитовськоi) спричинили появу таких шедеврiв лiричноi прози, як «Дорога» i «Мое слово», Ольга 26 сiчня 1904 року стала дружиною новелiста, а пiсля ii смертi дiтей виховувала й опiкувалася сiм’ею ii сестра Олена Плешкан.