Камінний хрест (збірник)

Чим старiвся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.

– Такий песiй горб, що стрiмголов удолину тручее!

Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тiнь iз горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тiнь Іванова, як велетня, схиленого в поясi. Іван тодi показував пальцем на свою тiнь i говорив горбовi:

– Ото-с нi, небоже, зiбгав у дугу! Але доки нi ноги носе, то мус родити хлiб!

На iнших нивах, що Іван собi купив за грошi, принесенi з войська, робили сини i жiнки.

Ще Івана знали в селi з того, що до церкви ходив лиш раз у рiк, на Великдень, i що курей зiцiрував. То так вiн iх научував, що жадна не важилася поступити на подвiр’я i порпати гнiй. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула вiд лопати або вiд бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.

Та й хiба ще то, що Іван нiколи не iв коло стола. Все на лавi.

– Був-сми наймитом, а потiм вiбув-сми десiть рiк у воську, та я стола не знав, та й коло стола менi iда не йде до трунку.

Отакий був Іван, дивний i з натурою, i з роботою.

II

Гостей у Івана повна хата, газди i газдинi. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий мусив укiнцi податися.

Спросив Іван цiле село.

Стояв перед гостями, тримав порцiю горiвки у правiй руцi i, видко, каменiв, бо слова не годен був заговорити.

– Декую вам файно, газди i газдинi, що-сте нi мали за газду, а мою за газдиню…

Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв навперед себе i хитав головою, як би молитву говорив i на кожне ii слово головою потакував.

То як часом якась долiшня хвиля викарбутить великий камiнь iз води i покладе його на берiг, то той камiнь стоiть на березi тяжкий i бездушний. Сонце лупае з нього черепочки давнього намулу i малюе по нiм маленькi фосфоричнi звiзди. Блимае той камiнь мертвими блисками, вiдбитими вiд сходу i заходу сонця, i кам’яними очима своiми глядить на живу воду i сумуе, що не гнiтить його тягар води, як гнiтив вiд вiкiв.

Отак Іван дивився на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зi сталевих ниток, i договорював:

– Та декую вам красно, та най вам Бог дасть, що собi в него жедаете. Дай вам Боже здоров’е, дiду Мiхайле…

Подав Михайловi порцiю, i цiлувалися в руки.