Камінний хрест (збірник)

Всi ми тодi плакали, бо мене пускали у свiт на науку. І ходив я по тiм свiтi, i гнувся, як лоза, для кавалка хлiба, i чув на собi сотнi гордих очей.

Махнув рукою, як би хотiв вiдiгнати тi гордi очi.

– По довгих роках я поiхав до мами. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках, сидiла на приспi та грiлася на сонцi. Не пiзнала. А потiм мене привiтала. «Наша, синку, Марiя вмерла. Я тобi не писала, аби-с не сумував. Та як умирала, то все за тебе допитувала. Ми ii дурили, що ти над’iдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коби тебе хоть крiзь вiкно, хоть через порiг узрiла.

Та й умерла».

Отак рвалася та нитка…

Несвiдомо говорив мамину спiванку. «Ой не коси, бузьку, сiна…»

– Пiшли ми з мамою на могилу. Ледви мама добилися. «Адi, синку, отсе Марiiн грiб. Я вже насадила i рути, i барвiнку, i хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посаджу». Сiли ми коло гробу, i мама оповiдали менi за бiду Марiйчину. Чоловiк злий, дiти малi, бiда в хатi. Вiтер здував iз вишень бiлий цвiт.

Цвiт падав на грiб i на нас. Здавалося, що той цвiт зростаеться з маминим бiлим волоссям i що роса з цвiту спадала на мамине лице. А я нагадував собi, як ми з Марiйкою вiвцi пасли…

Гарячi сльози впали на стiл.

– А потiм мама вмерли. Грiб мамин недалеко вiд Марiiного. Цвiт iз маминоi вишеньки падае на грiб Марii, а з Марiiноi на мамин грiб. Був я там раз. Сидiв мiж тими гробами, i нагадалася менi мамина спiванка. Коли не знаю вже кiнця. Посидiв я там та й пiшов iз могили. Лиш вишневий цвiт iз гробiв летiв за мною, як коли би тим цвiтом сестра i мама просили, аби я не йшов…

Ще довго ходив по хатi та несвiдомо шептав:

Ой не коси, бузьку, сiна,

бо ся зросиш по колiна.

Та най тота чайка косить,

що набакир шапку носить.

Дорога[28 - Таку назву мала третя збiрка оповiдань та новел В. Стефаника. Вона побачила свiт на початку 1901 року у Львовi з жанрововизначальним пiдзаголовком «новелi» накладом Украiнськоруськоi видавничоi спiлки i мiстила 13 творiв.

Друге ii видання з iлюстрацiями вiдомоi художницi й доброi приятельки письменника Олени Кульчицькоi (1877–1967) й портретом автора вийшло в Львовi в 1917 роцi. Текстуальних змiн порiвняно з першим виданням у ньому немае.]

Дорога[29 - Новела за змiстом, структурою i творчою iсторiею близька до «Мого слова». Тому й коментувати iх доцiльно в сув’язi, що часто й трапляеться (див.: Твори. – К., 1964. – С. 500–501; Вибране. – Ужгород, 1979. – С. 354–355).