Камінний хрест (збірник)

Добре пам’ятаю, як ми раз сидiли у нього в садку. Вiдай, тодi вiн говорив за тi бiлi хмарки. Бiла хмарка, казав, iз золотими берегами сунеться по небi та лишае поза собою бiлi лiлii, а сама йде далi та сiе, сiе того цвiту по синiм небi – та й за годину нема нi хмарки, нi лiлiй. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, вiн тодi чогось сумував.

Ходив, а очi його ставали такi добрi, як у дитини.

– От, вже я забув кiнець. Приходиться вже маминi спiванки забувати! А ще донедавна тямив. Зараз. Я займив iз Марiйкою вiвцi в поле, у сiножатi.

Марiйка вишивала собi рукави, такi у фасольки. Фасольки вишивала начервоно, хвостики синьо, а межi помiж фасольками обкидала чорною волiчкою. Я мусив завертати вiвцi, бо Марiйка була старша. Але була одна бiлоголова вiвця, та така влазлива, що жаднiй сiянцi не дарувала. Та й я скинув окрайку, i ми ii спутали. Був спокiй. Я бiгав розперезаний попiд верби, та свистав, та галасував на все поле. А потiм Марiйка мене закликала iсти. Їли ми хлiб i сир iз листка…

Вже сидiв на м’якiм крiслi, i хлоп’ячi спомини гонили його, як сон, на якiсь цвiтистi поля, що цвiтiв на них дуже богато i можна iх рвати, рвати.

– Потiм прийшли до нас мама. Верталися з поля, бо iсти носили робiтникам. Дали нам iсти молока i оглядали Марiiнi рукави. Та й наказували Марiйцi, аби нiколи не брала три нитцi, лише двi поза iглу, бо фасольки будуть череватi. А менi казали, аби не качатися з гори, бо сорочку пiдру або собi черево покалiчу. «Ти, парубче, не брикай, як кiнь по полю, розперезаний, але сиди собi коло Марii та овець пильнуйте».

А я лежав собi коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не годен анi годинки тихо посидiти?» Та й тодi злетiв бузьок на млаку таки коло нас. Мама ймили мене, посадили на колiна та й почали спiвати:

Ой не коси, бузьку, сiна,

бо ся зросиш по колiна.

Та най тота чайка косить,

що набакир шапку носить.

Збирав усi сили пам’ятi, аби нагадати решту спiванки, i не мiг. Очi посумнiли.

– Зараз, зараз.

Мама пiшли додому, а я бiгав до вечора за бузьком та приспiвував: «Ой не коси, бузьку, сiна…»

Розбiгався, як той хлопець, що хоче яр перескочити i над самим яром усе стримуеться. Говорив голосно першi вiршi спiванки i не мiг нагадати. Зiтхнув, i чорний обвiд коло очей ще бiльше почорнiв.

– Боже милий, вже не годен я надточити тоi нитки, що урвалася! Вона вже тодi рвалася, як менi мама мили ноги i чистi онучки видирали з староi сорочки, а тато чобiтки обтирали.