Камінний хрест (збірник)

До старого вона навiть не приступала. Вiн мовчав заедно, а як стара хотiла лиш три словi з ним забалакати, то вiн покидав стару борону або снасть i утiкав вiд неi.

– Оце то старе доробало гадае, що го цулувати буду.

І плювала та йшла до ворiт або над став шукати жiнок, ласих на розмову. І дiд вертав до своеi роботи i бурмотiв пiд носом:

– Видко дiло, що вже постарiласи; i лице як шкiра на старiм чоботi, i волосе як молоко, а язик не постарiвси. Сто корцiв на днину перемолола би та й ще би дивиласи, чи нема де других сто…

Бабi не дав Бог доньки.

Вона все надiялася за молодих лiт дiвки i старала для неi вiно. Доньки таки Бог не дав, а баба наткала та нашила стiльки, що грядки пiд полотнами та коверцями вгиналися. Дiд не раз аж говорив зi злостi, кому вона стiльки катрання нашивае та натикае?

– Іди, старий, iди, не говори менi, бо я твое дранте, що черваки на стриху переiли, кину в огонь. Лиш ти менi втеркайси до моiх грядок, та й я зайду, та й твоi плуги i вози всi у пiч!

Дiд скулювався, як воробець, i тiкав вiд баби, бо де ж вiн годен з бабою на край вийти! А баба сiдала собi на лаву проти грядок i говорила сама до себе:

– У кождiй перекладинi е всего однако, там, i там, i там.

Кожда невiстка най собi озме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А п’ета перекладина на церкву за старого i за мене, цеi не руш менi жадна, бо бих руки обтела!

В недiлю пополудне приходили до баби всi невiстки з унуками. Такi чорнобривi, як гвоздики, такi червонi, як калина.

Баба садила iх за стiл, давала цьогорiчноi солонини i балакала з ними i кудкудакала, як квочка мiж курятами.

– Як умру, то кожда собi заберете одну перекладину з грядок, бо кожда однака, бо ви в мене однакi, моi дiти. Але якби дiд аж по менi умер, то аби-сте жадна не важилиси нитки взети. Вiн би так забанував, що би зараз умер. Та й чоловiкам наказуйте, аби вони ему iз поду найменшоi крiшки не брали, бо вiн то так любить, що без того днини не годен бути. Вони би его зарiзали. Най пан Бог сохранить! А як я вмру, то маете всi штири надо мною голосити чудними голосами, красними словами! Та й дiд як умре, та й ему маете голосити ще краснiшими голосами, ще чуднiшими словами.

Вiн вам лишить гроший, що мете гратиси в них…

Баба плакала, а невiстки собi плакали, потiм баба кожну цiлувала i вела до другоi хати показувати коверцi. На подвiр’i гралися з дiдом унуки; кожний мав вiд баби булку або яблуко i пильно дивився на яворовий, старий ярем.