Камінний хрест (збірник)

Ото сидить вiн мiж маленькими жидиками, дозирае iх, пiстуе, а вони його тягають за чупер, плюють у лице…

…То знов клячить вiн у церквi, у тiм кутi, де жебраки чолами об пiдлогу гримають. Вiн гримае ще голоснiше, а всi жiнки йдуть до нього i дають кожна по бохонцевi хлiба. Вiн iх кладе в пазуху, кладе i стае такий широкий, що люди розступаються. А йому стид, стид, а чоло так болить!..

…О, вiн iде городом Курочки – не йде, а скрадаеться пiд стодолу. Витягае снопок iз стрiхи, насипае в нього з люльки ватерки i тiкае, тiкае… Чуе поза собою, як коли очима видить, що з-пiд стрiхи вилизуеться маленький, червоний язичок, вилизуеться i ховаеться…

– Ой, йой! йой! Той язичок запiк його у самий мозок.

З усеi сили вiн освободився з невидимих пут, зiрвався i подивився у вiконце. Воно, як кат, прошибало його наскрiзь. Знов звалить i буде мордувати своiми образами. Настрашився, не бачив нiякого виходу, звертiвся, аби десь утекти. І перед ним як би якiсь ворота отворилися, йому стало легше, i вiн борзенько подався до них.

II

Може, мав шiснайцять лiт, як iшов зi свого села. Такоi ясноi днини, такого веселого сонця вiн нiколи вже не бачив. Воно пестило зеленi трави, синi лiси i бiлi потоки. Оглянувся за селом. Коби хто прийшов i сказав одно слово, та й вернув би ся, ой тото вернув би ся!

– Вiн мене б’е, катуе, iсти не дае, нiчого на мене не покладе, – лунав його голос по зелених травах.

– Бодай же вас, тату, земля не прожерла!

І ще скорше пiшов. Минув сiльськi поля, поминув ще два села i з горба побачив мiсто, що вилискувалося проти сонця, як змiй блискучий.

…………………………………………………………………………

Усi дивувалися його силi i боялися. Жиди не потручували, а робiтники не побирали на смiх i не робили збиткiв. Шпурляв мiшками, як галушками. Отак день вiд дня то з брики до шпiхлiра, то зi шпiхлiра на брику.

– Хребет ми трiскае вiд тих мiхiв!

– Пий горiвку, та затерпне.

І справдi вiд горiвки хребет затерпав, як би рукою вiдняло.

А в недiлю i свята йшов з товариством до шинку.

Тi шинки стояли за мiстом, мiж селом i мiстом. Хто не мав уже примiстя в селi, той вандрував насамперед тут, а хто не мав що в мiстi робити, то вертався також сюди. Бо то не було анi село, анi мiсто.

Бували там забави по тих шинках!

Зразу пани з мiста перед водили. Розповiдали про своi давнi достатки, про те, кiлько з цiсарськоi каси щопершого грошей побирали, якi шати носили. Мужики слухали, частували горiвкою з великоi пошани.