Камінний хрест (збірник)

– Та скинь постоли, та вiнеси кожушину до хорiм, аби-с не напустив нендзи, та й легай. А церква у вас така, як у нас? І ксьондз е?

– Так саме, як у вас.

– Та буду видiти, як си вдаш. Не будеш порушливий, а роботи не меш боятиси, та й те найму.

Наймився. Село пiзнало його, що не злодiй, що робiтник добрий, що добре на себе старае, i приймило за свого. А вiн пiзнав, як котре поле називаеться, чие воно, чи вимокае, чи висихае, котре в селi найлiпший злодiй, котре найбiльший богач – i зробився сiльський.

Послужив кiлька лiт, а добрi люди зачали його радити, аби став газдою.

– Ти не будь дурний, а як дае кавалочок города, а дiвка годна i постарана, та й бери. А маеш грошi заслуженi, а ще приробиш, так клади собi хату. А най вона буде як куча, але твоя! А ци дощ, ци зима, ци таки так нема роботи, то вже ти не кукуеш iз-за богацького вугла i не гниеш по яслах, бо ти маеш свiй кут. Слухай мене, старого…

Оженився, будував хату i трiскав вiд роботи, вiд своеi i чужоi.

Носив дошки на плечах з мiста, вiдробляв старi снiпки, що взяв на стрiху, i заробляв грошi то на вiкна, то на дверi. Два роки минуло, заки поклав хату. Хатчина маленька, непоказна, виглядала мiж другими хатами, як би хто пустив мiж громаду гарних птахiв маленьку, кострюбату курочку. Але Федоровi вона i така була мила…

Минуло кiльканайцять рокiв, а перед Федорову хатчину принесли люди червонi хоругви. В хатi на лавi лежала його Катерина – велика i груба, аж страшна.

Федiр тримав коло себе двое дiвчат: одинайцятилiтню Настю i восьмилiтню Марiйку i все iх питався:

– Що мемо, доньки, без мами дiяти? Котра з вас дедевi обiд зварить?

А як жiнку ложили в трунву, то вiн заридав:

– Берiть ii полегоньки, бо в неi тiло дуже зболене. Ой Катеринко, я ще не встиг добре з тобов наговоритиси, а ти огнiваласи та й пiшла собi вiд мене.

Вiн припав до небiжки i цiлував ii в лице.

– Люди, люди, я до неi нiколи слова не заговорив, я за роботов за ню забув та й за бесiду.

Прости менi. Катеринко, приятелю мiй добрий!

Плач жiнок вибiг iз хатчини далеко на село.

– Вона, люди, як пiшла за мене, то так як пiд воду пiрнула, нiхто ii вже не видiв межи людьми. Аж тепер вiрнула межи вами – на лавi. Я до неi нiколи марного слова не заговорив, мацiцького!..

…………………………………………………………………………

І ще минуло кiлька лiт. Одного вечора прийшла зi служби Настя. Федiр глянув на неi i зблiд.