Камінний хрест (збірник)

– Насте, небого, а ти ж сама, а чоловiк твiй де?

Настя заридала, заголосила, а вiн слова бiльше до неi не сказав. Аж як ii вiдпровадив до мiста на службу i розходився з нею, та тодi заговорив:

– Дай тобi, Боже, дитинко, якнайлiпше, але дивиси, аби-с дитини не стратила, бо стиду вже не покриеш, а грiха неспасеного докупишси. Та переказуй, як тобi тут буде…

…………………………………………………………………………

А роки йшли, не стояли. Федiр не випускав iз рук цiпа цiлу зиму, чепiг не викидав цiлу весну, а коси цiле лiто.

Костi болiли, кiнцi iх стиралися i пекли. Але недiля ставала на поратунок, бо в недiлю вiн iшов пiд вишню, лягав на зелену траву, а вона висисала в землю той бiль. Та прийшов такий час, що недiля не годна була направити того, що буднi днi попсували, а трава не могла виссати того болю, що запiкся в старих костях. А ще вселився кашель, що не покидав його нi коло коси, нi коло плуга, нi коло цiпа…

…………………………………………………………………………

Розвидалося, вiконце побiлiло, а Федiр вернувся з далекоi вандрiвки свого минулого життя.

Вмився, помолився i збирався йти до двора.

– Наймуси у пана вiд весни, озму на чоботи i трохи орнарii, та й якось я перезимую, заки пiду до служби.

III

По селi бiлi, вузенькi стежки всi хати докупи пов’язали, лише Федорова хата стояла поза сiтею стежок, як пустка. Федiр зимував, як ведмiдь. Рано вставав на годину, аби затопити i зварити собi iсти, а потiм цiлий день i цiлу нiч перележував на печi. Чим дальше заводилося в зиму, тим вiн сходив на дитинячий розум.

– Тепер, Федоре-небоже, встань та укрiй собi грiночку хлiба, але тоненьку, панську, бо-с, виджу, зголоднiв.

Вiн смiявся, злазив з печi i краяв хлiба та дивився до вiкна, чи вона тоненька, панська.

А темних, зимових ночей вiн голосно, на всю хату, говорив страшнi речi.

– Село вiмерло що до лаби, а я собi гадки не гадаю, у тот бiк не дивлюси!

Але власнi слова переймали його переляком, вiн пiтнiв зi страху i скакав з печi до вiконця, аби переконатися, чи в коршмi е свiтло.

Успокоiвшися, вiн вертав на пiч.

А як пробуджувався вночi зi сну, то не мiг спам’ятатися, забув за себе i аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до пам’ятi.

Тоi зими його хатина заполонилася опирями, привидами i марами. Вони гуляли по хатi, як збиточнi дiти. Вилiтали до сiней i вистуджували хату, вибiгали крiзь пiч на стрих i товклися, аж стеля лупалася, дзвонили у вiкна, аби його заманити надвiр.