Камінний хрест (збірник)

– Ну, хлопцi, тепер уже вiбрали-сте пана, сiдайте та й мете пити горiвку, – сказав економ. Газди здоймили галас:

– Ото вушивцi, ото жебраки, ото худоба панцька!

– Мойня, чуете, як богачi рип’е?

– Най рип’е, а ми пиймо горiвку.

– Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!

– Ми горiвку волiемо!

– Ото нам пани вiшукали право, аби голодники розбоем iшли на село!

– Ти, читальнику, ти гадаеш, що я не був у читальнi? Таже i там бiдний нарiд стоiть коло порога. За столом сидить ксьондз, старшi братя, богачики, а дек чiтае тотi казети, а ви покивуете головами, як воли, нiби щось ви з того розумiете.

А то один з другим такий дурний, хоть му око вiколи! То така читальня ваша, що богач за столом, а наймит коло порога. Так у церквi, так у канцiлярii, так усюди. Та ми маемо з вами бути?

– Хлопська голова не до письма, а зад не до крiсла!

Наймити зареготалися.

– А тихо ж ви, невмиванi, вперед вушi повiбивайте, а потiм учiть газдiв розуму!

– Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Таже ти гiрше жида! Чого горланиш? Не бiси, твое богатство пiде марне.

А нагадай собi, як я служив у тебе, та мене вiд твоi роботи хороба нагрiла. А ци ти менi за цiлий тиждень вiнiс букаточку хлiба або води напитиси? Та ти з людьми тримаеш? Я в тебе всю силу лишив, а ти мене вiгнав босого на зиму! Таже ти гiрше жида, бо то рахуеси не наша вiра. Але пусте твоi дiти тото богатство, що з него слiду не буде! Ти, кальвiне!

Курочка гримнув Федора в лице, та так, що його обiлляла кров, i вiн упав.

– Хлопцi, ану богача трохи намнецкаймо!

Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою газди, потекла кров…

VII

Федiр лежав у своiй хатi на постелi. Очi його горiли, як грань, вiд червоних язичкiв, що тисячами огникiв розбiгалися по тiлi i смажили його на вуголь. Тi язички, як блискавки, лiтали по всiх жилах i верталися до очей. Гриз кулаки, бив чолом до стiни, аби вогонь з очей випав.

Запалився, чув, що з нього бухае поломiнь, ймався руками за очi. Один страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетiли з тiла i прилипли на шибках вiконця.

Зiрвався. Вiконце червонiло, як свiжа рана, i лляло кров на хатчину.

– Все мое най вiгорить! Все, що-м лишив на его подвiр’ю.

Вiн скакав, танцював, реготався.

Вiконце дрожало, тряслося, i щораз бiльше тоi кровi напливало у хатчину.

Вибiг на порiг.

Звiзди падали на землю, лiс скаменiв, а десь з-пiд землi добувалися скаженi голоси i зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огнi.