Камінний хрест (збірник)

– Я на вибiр пiду i людем усю свою кривду скажу, але в ясла не пiду, бо я там не маю гнити. Я знаю лiпше гатунок, як ти, я бiльше свiта видiв, як твiй пан. Але чекай, я тобi буду казати, як на протоколi. Я був помийник жидiвський, я валевси попiд жидiвськi лави, по всiх кременалах. А Бог най пише грiх, а я не боюси, я за все вiдповiм, так вiдрубаю, як першому-лiпшому. А мене хто на розум учив, га? Коли мене лиш чим видiли та тим били! Не бiси, я вiкажу, я вiв’ежуси що до крiшки. Но, але дав менi Бог такий розтулок у головi, що я привернувси назад до нашоi вiри.

Як ем уздрiв його ласку небесну по полю, як жито просилоси пiд серп i земля аж цепала: «Йди, Федоре, бери з мене хлiб», – а я лишив жида серед дороги та й пiшов до Божоi роботи. Декую Господевi i до сегоднi!

Вiн хрестився, цiлував землю i бив поклони.

– Прийшов я межи нашi люди, а менi свiт розтворивси! Тото-м з ними гарував! Оженив-ем си, поклав хату з цего мозиля. Вже мае менi бути добре. Але грiхи треба вiдпокутувати, Бог буком не б’е! Умерла менi Катерина, но нiц, його воля, його розказ.

Тiшуси дiтьми, годую, забiгаю – вiгодував, а люди взели та й знiвечили. Пiшла моя Настя нi сяк нi так, пiшла по жидах, а Марiя, адi, помандрувала з отим ляхом. Ме бiдити. Але нiц, най нi Бог скарае, як що кажу. Кара мае бути!

Вiн iмив пушками губи i стиснув, аби проти Бога не говорити.

– А я лишивси босий! Іду я до него у таку плюту: «Дай менi грейцiр, най ноги вбую». А вiн менi каже: «Йди до жидiв». Прийшов я до вас, а ви менi: «Марш!» А куди ж я маю тепер iти?! Карае Бог, карають люди, караете ви, а я кiлькi карi не годен вiтримати!

– Ідiть, дiду, в ясла, ми вас просимо.

– Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правдi! А ти ж би любив, якби я з твого хлiба всю мнекушку вiiв, а тобi лишив саму згорену шкiрку? Правда, що ти би не любив, бо то не по правдi?

Вiн роздер сорочку в пазусi, скинув ii i шпурнув пiд воли.

– Тепер дивиси, яку менi шкiрочку богачi лишили. Та чим тут жити? А що ж тут е вже карати?!

Вiн голий перевернувся на землю.

Наймити його прикривали, чим мали найлiпшим.

VI

Коло громадськоi канцелярii стояли двi купи. Одна обдерта, чужа на селi, апатична, друга чиста, бiла, охоча – наймити i газди. З одноi i другоi купи хтось викликуваний заходив до канцелярii i голосував. Економ аж захрип, бо кожному наймитовi мусив називати пана, вiйта i жида. Жандарми снувалися i усмiхалися, як коли би мали перед собою дiточу забавку.