Камінний хрест (збірник)

– А-як, ви ще бийте, як пес хотiв мене роздерти!

– А ти чий, такий чемний?

– Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабi, а я мусю нести обiд, а мене пси кусають, а ви ще б’ете…

– Ой, яке я тебе била… Куди ж ти несеш iсти?

– Дедевi несу на лан коло ставу.

– Іди зо мнов, бiдо, бо я також несу туди обiд.

Пiшли разом.

– А хто обiд варив?

– Мама варила, бо я ще не вмiю, а Марiя i Катерина ще меншi вiд мене.

– Та не слаба мама?

– Чому не слабi, так си кочеють по землi, так стогнуть, що аж! Але я за них робю…

– Ото ти робiтник!

– Ви не знаете та й говорите пусте.

Жiнка засмiялася, а Семенко здвигнув плечима i замовк. За ним бiг пес, а вiн нiбито кидав йому кулешi i загулював iти за собою.

IV

Три днi опiсля.

Посеред хати сидiв Семенко i сестри i корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зеленими, накришеними огiрками i хлiб. На постелi лежала iх мама, обложена зеленими вербовими галузками.

– Понаiдайтеси та й тихо сидiть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Дедя казали, аби нести рано, в полудне i надвечiр, а увечiр вони самi вже прийдуть.

– Семенку, не переломи дитину.

– Я гадав, що ви спали. Дедя казали давати вам студеноi води i булку iсти. Марiя така чемна, то вона тоту булку уфатила i вкусила вже раз. Але я набив та й вiдоймив. Мете iсти?

– Не хочу.

– Дедя зсукали ще свiчку та й казали, що якби-сте умирали, аби вам дати у руки i засвiтити.

Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль i безсильний страх зiйшлися разом в очах i разом сплодили двi бiлi сльози. Вони викотилися на повiки i замерзли.

– Дедя рано в хоромах також плакали, так головов до одвiрка лупили! Заплаканi взели косу та й пiшли.

Взяв дитину та й вийшов.

…………………………………………………………………………

– Семенку, аби-с не давав Катрусю, i Марiйку, i Василька бити мачусi. Чуеш? Бо мачуха буде вас бити, вiд iди вiдгонити i бiлих сорочок не давати.

– Я не дам та й дедевi буду казати.

– Не поможе нiчо, синку мiй наймилiший, дитинко моя найзолотiща! Як вiростеш, аби-сте си межи собов дуже любили, дуже, дуже! Аби-с помагав iм, аби-с не давав кривдити.

– Як я буду служити та й буду дужий, то я iх не дам, я буду до них щонедiлi приходити.

– Семенку, аби-с просив дедю, що мама наказувала, аби вас любив…

– Їжте булку.

– Спiвай дитинi, най не плаче.