Камінний хрест (збірник)

Семенко хитав дитину, але спiвати не вмiв. А мама обтерла долонею сухi губи i заспiвала.

У слабiм, уриванiм голосi виливалася ii душа i потихоньки спадала мiж дiти i цiлувала iх по головах. Слова тихi, невиразнi говорили, що кленовi листочки розвiялися по пустiм полю, i нiхто iх позбирати не годен, i нiколи вони не зазеленiють. Пiсня намагалася вийти з хати i полетiти в пусте поле за листочками…

Похорон[36 - Вперше надруковано в збiрцi «Дорога» (с. 54–56). Припускають, що остаточну редакцiю новели створено в 1900 роцi.

Хоча первiсний варiант ii зустрiчаемо вже в листi до В. Морачевського вiд 17 травня 1896 року, в якому дано художнiй начерк похорону дитини мiщанки-зарiбницi (див.: ІІІ, 69).]

Спереду обдертий хлопчик iз бiленьким ковнiром пiд шиею. У руках держить чорний хрест i все глядить на нього. За ним такi самi чотири хлопчики несуть трунву. На ii вiчку бiлий, тоненький хресток, а цiла вона синя. В головах трунви прибитий вiночок iз жовто-брудних цвiтiв. З отих самих, що ростуть попри камiнях на подвiр’ях каменичних.

Такий вiночок, як колачик бiдного мужика, що дае в церквi за простибiг.

За трунвою плететься кiлька жiнок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малi, погаслi свiчки. Пiд пахами несуть напiвзiв’ялi вазоники. То тi марнi цвiти, що нiколи сонця задосить не мають i все з одного боку брудно-зеленi, а з другого ясно-жовтi.

Пiд ногами мокре камiння, i мряка непорушна висить у воздусi.

Одна жiнка плаче, а друга iй каже:

– Як був здоровий, то грався цiлий день коло моеi будки.

Порпався заедно у тiм рiвцi, що дощ викопав довкола будки, i витягав всякi камiнчики. Курятко без квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кождого дня я вибирала черствiшi булки i кликала його до будки. Вiн сiдав коло мене i iв. Як вiн красно iв! Ручки такi маленькi, а вiн ними щипав мацiнькi крiшки та в ротик, у ротик. Най Бог запише менi лише тi булки, що я йому надавала…

Жiнка плаче дальше.

– Осiнь, осiнь його доконала, сирий люфт i студiнь. Бо ви цiлий день не бували в хатi, а його рiзало без вас та й зарiзало. А я приходила до него i свiженькi булки приносила, але вiн вже не iв. Водицi йому треба було раз по раз. Лежав, як рибка, i все ротик роззявляв. Потiм посинiв геть, а пашiло вiд него вогнем! Як би хто пiд ним вогонь розiклав, а його кiсточки, як полiнця, накидав, аби горiли…

Йдуть усi помученi, зiв’ялi, сiру мряку хрестом прорiзують.