Камінний хрест (збірник)

– Тяжкий грiх мають у своiй фамiлii i мусять его доносити, хоть би мали всi пiти марне!

– Грiх, люди, грiх не минае, вiн мае бути вiдкуплений! Вiн перейде на дитину, вiн зiйде на худобу, вiн пiдпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, i вiн чоловiковi душу возьме i дасть на вiчнi муки…

Жiнки слухали i мало не хрестилися, дiти посiдали помiж ними, а хлопи ще довго балакали за грiхи i поплелися вкiнцi до коршми.

II

Всi Басараби зiйшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша i найбогатша в iх родi.

Тому також привели. Семениха налагодила iди й пиття i обсадила великий стiл кревними, а Тому поклала на чiльне мiсце.

– Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сiдай, та тiшмося, що-смо всi вкупцi. Сiдай, роде мiй, най з тобов все щасте сiдае. Коби був Семен, то би вiн вас знав просити i присилувати. Николаю, а чи пам’ятаете, як вам пляшку з горiвкою розбив на головi i пироги викинув псам, що-сте не хотiли з ним пити!

– То не було, бабо, жарту з дiдом, або гинь, або пий!

– Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-с менi наймилiший! Най ся вп’ю! Бабi не богато треба, аби заспiвала дiвоцькоi…

– Ей, Томо, Томо, коби-м у твоiх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий пiд стiл.

Коби ти очi не пускав удолину, але вгору, то легше би твоiй душi було. Пий до вуйка Миколая…

Вона стояла перед столом висока, сива i проста. Очi мала великi, сивi i розумнi. Дивилася ними так, як би на цiлiм свiтi не було такого кутика, аби вона його не знала i, закотивши довгi бiлi рукави, не зробила би в нiм того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила i не звела всього до порядку.

– Бабо, у вас добре: i iсти, й пити, бо хоть ви мовчите, але очi вашi просять.

– У мене таки так, я очi маю, аби смiялися, аби жартували. Я не маю iх, та й мама iх не змалювала, аби плакали. Коби ви iз своiх очий прiгнали тоту мраку чорну, що вам свiт затемнюе. У моiх очах е моi дiти, е мое поле, i моя худоба, i моi стодоли, та чого iм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обiтруся.

– Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти ii медом годуй, хоть ти ii у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.

– Ей Басараби, Басараби! У вас нема дiтий, у вас нема нивки, анi худобинки! У вас е лишень хмара, i полуда, i довгий, чорний чупер, що вам сонце закрив. А Бог вас карае, бо ви маете на его сонце дивитися, ви маете дiтьми тiшитися i зеленим колосом по веселiм лицi гладитися.