Камінний хрест (збірник)

Томо, та бо бери, не гнiвайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоiм весiлю кiсточками докупи дзоркала. Баба вам не ворiг. За то, що душу хотiв-есь загубити, за то я гнiваюся на тебе. Але вперед з’iжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потiм будем говорити.

– Роде мiй чесний та величний! Тiшуся тобою, як не знати чим, що мене не забуваеш, що мене любиш i за моiм столом п’еш та файнi слова говориш!

По гостях мигнула яснiсть щастя, як часом сонце замиготить по чорнiм, глибокiм ставi.

– Ай, Басараби, адi, адi, кiлько очий, сам-самiський сум i туск!

– Бабо, не кажiть так, бо ми всi такi контетнi вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзi до хати, аби нам з вами весело було.

– То я, стара, маю вам хати звеселювати? А вашi жiнки де, а вони не цвiтуть? А вони вам сорочок не вiшивають, а вони дiтем вашим голов не миють? Ви не видите нiчо, не видите, бо-сте слiпi.

– Бабо, ану ж ми повстаемо та позакурюемо собi люльки, бо чого ми будемо сидiти за столом, як трунок нiчо не приймае?

– Вставайте, вставайте та курiть, а я сяду собi коло Томи, та буду его питати, що таке тяжке пригнiтило его душу…

III

Тома, чоловiчок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагiдними, гладкими пасмами на широке чоло. Очi темно-карi блукали пiд чолом, як по безкраiх рiвнинах, i дороги по них найти собi не годнi.

– Розповiдай же нам, Томо, чого тобi так тяжко на свiтi жити, чому ти хочеш покидати своi дiти, свою жiнку та й рiд? Не встидайся, але викажи свою iдь, що тебе iсть, та, може, ми що тобi порадимо або поможемо?

Всi звернулися до Томи.

– Кажи, кажи, не затаюй нiчо, та тобi легше буде.

– То нема що таiти, – вiдрiк Тома, – я таiв, доки мiг, а тепер всi знаете.

– Та нiчо не знаемо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жiнка тобi зла, або дiти не вдалися, або ми тобi догорили. Та й обачiне май над нами. Ти знаеш, що як один у нашiй фамiлii стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може, межи нами вже такий е, що, як вчув за твою пригоду, та вже надумав i собi стратитися? – сказав сивий Лесь.

Басараби, як винуватi, поспускали очi вдолину.